Це був той день, коли свідомих чоловіків масово вражає березнева лихоманка. Буцім повітряно-крапельним шляхом передається нестерпне бажання купувати квіти, парфуми, цукерки у строкатих коробках і без них, просто торбинами нести солодощі як жертовне піднесення жінкам на весняний празник.
Ми сиділи у затишній кнайпі.
Молекули повітря парувалися з пахощами кави, настирливе проміння підпирало задиркуваті тіні, що ось-ось мали розчинитися від яси необтяжливої розмови. Сонячне сплетіння пульсувало, було тепло від ритму потоків крови. Я знала: так зароджується зв'язок, де не потрібні статі, прихильності-симпатії, лише – думка одна на двох. Між нами кілометри часу, такі довгі, неначебто дорога від печі до ліжка, коли тобі півтора року. Між нами тисячі-тисяч особин: малих нишпорок, статечних менеджерів, знаних геніїв, примітивних діячів. Але є й між нами одиниця, котра настільки рідна, що тьмяніє Господній світ, коли вона плаче. Україна.
Коли б не умовності етикету – роззулася б, і, підібгавши під себе довжелезні ноги, вдалася до розгойдування на стільці. Та мусила вдавати із себе виховану, тому лишалося струнко сидіти, дивитися на співрозмовницю і бачити в її очах свої пейзажі, постаті, з якими б хтілося привітатися, бачила щасливу надію прийдешнього часу.
Гостроверхі смуги світла пронизували простір, що за вікном. Чимчикували перехожі – різні, на вигляд рідні й зовсім ворожі, бо мали в зовнішніх емоціях щось таке, чим не можна пишатися й ділитися з іншими. Бемкав програвач незрозумілою музикою, така музика ніколи не намалює нотами квітів чи птаху в небі. Вона притисне тебе до сидіння, допоки стачить сили терпіти, або – прожене у світ-заочі, бо тексти кривдять поезію, роблять її розтріпаною ганчіркою з футболки, купленої на секонд хенді, імовірно для ремонтних робіт.
Все мало сенс.
Змістовне наповнення мовчання перелилося через край першим питанням. Тут важливими стають слова, а не те, хто їх вимовив. Бо думка ж: одна на двох.
– Ви, відчуваєте, як все змінюється навколо? Люди стають іншими, вони сприймають життя серцем, їм болить.
– Так. Але таких, кому насправді боляче зовсім мало.
– Нічого, що мало. Вони мужні, вони зможуть вести.
– Я боюся – не стане той шлях барвистим.
– Так і має бути. Не бійтеся.
– Коли мені боляче або лячно – лягаю долілиць на землю й перестає.
– Як же ж вам тяжко, голубонько… Я знаю, як то: бути іншою.
Дзижчить кавоварка. Хлюп.
– Ваше замовлення, – посміхається офіціант.
На мармуровій тарелі два велетенські коржі. Мов повний місяць весняного вечора. Поцяцьковані краплями шоколаду, соняшником, горіхами, вони пахнуть дитинством і підморгують велетенськими зіницями гарбузового насіння. Карий трунок вводить у стан невагомості. Я лечу. Поряд зі мною – Пані. Ми летимо удвох і знаємо, що так буде довго, навіть коли закінчить світ оцієї зустрічі. Аеронавти
– Якось Господь показав мені красу. Єдиний раз. Більше такого не було.
– Як?
– Літнього ранку. Сонце вставало і йшло не на небо, а просто на мій город. Тоді роса заспівала і мені відкрилася первозданність народження дива. Це тривало кілька благословенних секунд. Я була частиною того співу, веселок від крапель, порошиною на листку. Це така благодать – відатися не тлінною людиною, а станом землі. Так, більше такого не було. Мо’ колись…
Велетенський шмать коржа тане у роті. Й жувати не тра’. Вівсяний. Смачний-смачний. Починаю вловлювати суть вибору Пані – кремове тістечко такої насолоди не принесе нізащо. Магічна сфера-корж, створена із зерен, що ввібрали соки рідної землі, ароматизована весіннім прагненням полишити соціальні колізії, політичні парадокси, воєнні дії. Вона, буцім заговорена відункою, відкриває потаємні знання, залишені клітинами усього нашого Роду. Філософія. Дивно – філософія, яку можна смакувати. Вона насичує мозок критичним мисленням і ставлення до прострації явищ змінюється.
– Ви читали Дочинця? Мирослава?
– Ні. Мені соромно, але в бібліотеці не знайшлося. Придбати – катма грошей.
– Я вам подарую. Будете читати Дочинця і все зрозумієте. Вам стане легше од того толку. Мирослав – Людина нашої світу.
– Настільки, що від нього хочеться мати дітей?
– Так.
Просто під слово до вітрини-вікна припадає малюк. Шапка насунулася на очі, однозначно батьківський шовковий шалик тримає комірець й половину куртки. Худорлявий панич відкидає назад голову й зазирає до приміщення, рельєфним ґудзиком теленькає об скло (ось чому на дитині шалик). Шумоізоляція сучасних вікон не дає змоги почути розмову тата з сином. Молодий чоловік, присівши, поправляє одяг малому – погляд відкрито, хлопчик посміхається, торкається таткової щоки і вони заходять у приміщення. Офіціянт запаковує в еко-пакет вівсяні коржі. Малий притискає до грудей ласощі:
– Мамі!
– Мамі…
Ще один презент жінці. Яка вона, та пані, що ласуватиме березневого дня коржами-сферами, схожими на місяць у повні? Рідна. Бо інакше їй придбали б торт.
– Мої теж приїдуть. Маю два празники – Клари Цеткін й уродини. Ще потрібно встигнути на базар. Там мені м'ясо добротне притримали.
– І я до матері поїду. Помолюся, поплачу.
– Їдьте, не буду відмовляти, бо така ви є – рухатися треба.
Моя Пані пильно дивиться в очі. Так пильно, що відчувається її присутність у душі. І то вже не я дивлюся на світ, а вона – моїм поглядом. А що, як цей позирк лишить у мозку власний філіал? Гарно – зможу розв’язувати проблеми з гори її досвіду, навчуся бути доречною і стану писати як Пані. А вона тямить у письмі. Тільки б не забутися занотувати до щоденника відчуття смаку розмови і запах, і про малюка...
Відстань поколінь легко підіймається останніми гарячими молекулами кави доверху. Хочеться перевернути блюдечко, де лежали коржі, витрусити крихти й злизати їх просто з долоні. Але ж я сьогодні вдаю з себе виховану. Прикро. Дрібки вівсяної філософії зметуть до сміття, вони перемішаються зі строкатими коробками від цукерок, парфумів, демонстративно викладеними «на показ» чеками з бутиків, які свідчили щедрість кавалерів березневого дня.
– Я – щаслива.
– Ні, Пані, це я…
Яка я?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585549
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.06.2015
автор: Нея