«Не-Бути. Ти знаєш, як часто
гнав нас незрячий наказ через холод чистилищ
нових народжень...»
(Райнер М. Рільке)
З нарядами мені не щастило, як завжди. Варто було мені заступити черговим офіцером по наметовому містечку, як почалася гроза, буревій, шварґа і злива. (До цього погода стояла просто чудова.) Табір тут же затопило, гнилі діряві намети протікали – промокло все. Вітер звалив два намети, в яких тимчасово ніхто не жив – навіть тіні. (Хоча замполіт запевняв, що тіні там жили і живуть досі.) Не встиг я зрозуміти, які намети завалило, як мене тут же викликав командир дивізіону – полковник Д.:
- Чому намети повалені?
Я спробував пояснити, що намети старі як світ, «втомлені», мотузки, якими вони кріпляться давно зогнили і рвуться – не тільки від пориву цього шаленого вітру, і самі по собі. Але мені тут же пояснили в особливо популярній формі, що це не намети завалились, це черговий офіцер по табору повністю завалив службу. І чим довше мені це пояснювали, тим ясніше я усвідомлював, що саме я в усьому винен: хмари не розігнав – ось і дощ пішов, атмосферний тиск в різних місцях планети Земля не зрівноважив – ось і вітер почався (навіть і не спробував це зробити!), не домігся від урядів союзників, щоб старі гнилі намети замінили на новенькі буржуйські – ось солдати і мокнуть.
З відчуттям глибокої провини я силами наряду почав ставити повалені намети. Гнилі мотузки якось зв’язували і зелений брезент знову здіймали у вологе повітря. Як тільки мої руки торкнулися канатів розтяжок, мені одразу здалося, що це не брезент старих наметів, а пошарпана парусина, що це не військовий табір, а корабель-вітрильник «Еспаньйола» - стара каравела, захоплена вільними корсарами, що на дворі знову 1603 рік, і я молодий рудочубий ірландець. Я відчув запах солоного вітру Атлантики і я загорлав на солдат: «Травити шкот! Підняти вітрила на фок- та грот-щоглі! Боцмане! Свистати всіх нагору!» Я подумав, що солдати здивуються, або хоча б якось зреагують (мімікою обличчя, чи що) на мої фрази кинуті в простір сьогодення і на спогади про перевтілення. Але де там – ніхто навіть не звернув уваги – напевно, всі тут звикли до моїх дивацтв.
Серед ночі привезли солдат – втомлених і змучених тягарем війни. Я спитав їх: «Звідки?» Вони відповіли: «З Повної Опи!» Я здивувався – про такий населений пункт я ніколи не чув. Розгорнув карти і почав шукати таке селище, але марно. Потім, як солдат розмістили в таборі, я довідався, що так вони назвали бліндажі «Безнадійний» та «Брехливий». (Не знаю, хто придумав їм такі оптимістичні назви, певно, дуже життєрадісний офіцер.)
Наряд я здав з відчуттям виконаного обов’язку – всі намети стоять, підсихають, рівень води в калюжах знизився, життя і служба тривають. Хоча війна – теж триває. Тільки до цього якось всі звикли...
Виспатись після наряду не вдалось – о п’ятій годині ранку мене розбудив капітан З. струснувши за плече (він до мобілізації працював вчителем у музичній школі).
- Що сталося? Москалі застосували ядерну зброю? Чи сепари всі без винятку здалися в полон?
- Йди допоможи видати новоприбулому п’ятому взводу зброю та набої.
Біля зброярні нікого не було крім одновухого пса Тайсона та лейтенанта Р. (настрій в обох був відверто меланхолійний). Підійшовши до цієї зажуреної пари я запитав (не в пса, а в лейтенанта):
- Це правда, що в зв’язку з погодою зброю і набої сьогодні будуть видавати тільки джентльменам?
- Зброю завжди видають тільки джентльменам - не залежно від погоди.
Далі його «понесло» на тему творчості Оскара Уальда. Певно, слово «джентльмен» викликало у нього вихор асоціацій, крім того лейтенанту Р. не було з ким поділитися своїми думками, а тут підвернувся співрозмовник:
- ... Оскар Уальд – це яскравий приклад впливу середовища на творчу особистість. «Портрет Доріана Грея» це намальована густими фарбами картина, що зображає цинічний світ столичних лондонських снобів, сибаритів, що уявили себе аристократією. Оскар Уальд намагався зрозуміти і зобразити цей світ – глибоко йому, як ірландцю, чужий. Йому – натурі поетичній, тонкій, чуттєвій. Звідси і трагічні мотиви його казок. А містицизм – це лише фон і данина моді звихнутого на пошуках загадкового отого сентиментального століття. Оскар Уальд не містик, а казкар. Тільки казки він писав для дорослих. Чи намагався писати. Бо діти в деякі епохи швидко стають дорослими – Чарльз Дікенс це яскраво зобразив і довів. Цю божевільну теорему лінійних людей. А дорослі у деякі відповідні епохи стають інфантильними, впадають у жорстоке дитинство, що не мислить майбутнім часом – починають бавитися в солдатики, не розуміючи, що це вже не гра, і кров справжня, і вбивають по справжньому, і нікого не воскресити, і пошматоване вибухом тіло назад не склеїти...
Ні, офіцери-філософи це вже занадто, навіть для моєї хаотичної психіки. Цікаво, коли цей офіцер стріляв в сепарів, він теж думав про літературу і про сугестії текстів Борхеса і пророцтва сумного Кафки?
Коли підійшов до зброярні перший солдат з п’ятого взводу, я зауважив йому:
- Ви сьогодні занадто сентиментальні. Певно, всю ніч читали твори Махатми Ганді?
- Відносно сентиментальності – не зрозумів, а цілу ніч я спав і Махатма Ганді мені навіть не снився.
- Я мав на увазі, що у Вас дуже сентиментальний вираз обличчя. Я просто впевнений, що в молодості Ви писали вірші і вчились у музичній школі, не здивуюсь навіть якщо в тій самій, де був викладачем наш капітан З. А що саме Вам снилося?
- Не скажу. Нехай це лишиться моєю маленькою таємницею.
Таємницею, так таємницею... Наполягати я не став. Крім того у них є свій взводний, хай він і дізнається про сни своїх солдат. Бувають такі солдати. що не хочуть розповідати свої сни. А заходити в їх сни без дозволу мені якось не зручно.
Мені тоді раптом пригадався зовсім інший солдат, серед зовсім іншого пейзажу: бліндаж, поруч якісь руїни, вирви від вибухів, ми сидимо з АГС-ом і чекаємо вилазки сепарів, але все тихо, наче і війни ніякої нема. Один солдат на стіні із залишками штукатурки вишрібав великий напис: «Цой живий!» Цей солдат був фанатом творчості Віктора Цоя, періодично вмикав мобільник з записами його пісень – у самих несподіваних ситуаціях. Я не стримався і видав і простір фразу: «Цікаво, чи серед сепарів є фанати Віктора Цоя?» Солдат якось ображено подивився на мене:
- Не може бути серед сепарів шанувальників Віктора Цоя! Бо вони ж його і вбили, свoлoти... Цой ніс світу мудрість і просвітлення, а сепари несуть темряву і отупіння...
О, якими химерними легендами люди вміють заповнювати свою свідомість, свій світ!
А навколо починалося літо, солодко пахло квітами, травою і висів в повітрі спів цвіркунів. Як і колись: я був серед літа і війни. Тепер знову – літо і війна...
Коли черговий день завершився, я відійшов від табору на кілька сотень метрів. Сонце падало за обрій між двома самотніми хмарами – палала заграва. На її фоні височіла тридцятиметрова антена, прикріплена з чотирьох сторін сталевими тросами. Ще пару тижнів тому тут все було вкрито квітучим молочаєм і над степом стояв важкий солодкавий приторний запах, що густів вечорами. Нині весь молочай вже відцвів, але зацвіла королиця, дикий льон і вероніка. Степ був не зелений, а біло-жовто-синій і пахло легко і трохи терпко. Я милувався вечором, насолоджувався вечірньою прохолодою і грою кольорів та відтінків. Раптом я помітив, що я не один насолоджуюсь світом: до мене наближались капітан С. та капітан Т. Троє взводних, три капітани здійснювали вечірній моціон. Капітани і степ.
Я прочитав їм свої останні хоку, але судячи по всьому вони не дуже їм сподобались, але із ввічливості вони не висловили свою думку про мою поезію в японському стилі. Капітан Т. лише запитав, вказуючи на антену:
- Ви не знаєте, яке призначення цієї башти?
- Естетичне. На фоні заграви вона виглядає дуже красиво: це справжній модернізм і конструктивізм. Це скульптура – витвір одного художника, що нині носить військову форму.
- А я то думаю, чому вона мені нагадує Ейфелеву вежу!
На цей діалог капітан С. відреагував несподівано емоційно:
- О, доки?! О, доки я буду вислуховувати всілякі нісенітниці двох iдiотiв?!
У цей час зі сходу донеслась луна далекого і дуже потужного вибуху (О, ці звуки зі сходу! Не плутати зі світлом...) Кілька днів було тихо, канонада замовкла і тут знову звук вибуху – та ще й такого потужного. Я зреагував реплікою:
- Сепаратистів годують гороховою кашею. Ви чуєте який в когось із них метеоризм?
(І подумав: «Яка все це пошлість: і ця калюжа, і ця верба над калюжею, і вся ця війна зрештою – яка пошлість...») І пригадалося ось що. То було майже рік тому. Хоча, насправді, тисячу років тому. Я тоді служив ще в піхоті. Ми наступали. Наш взвод йшов в атаку. Поруч біля мене в рідку багнюку плюхнулась граната з під ствольного гранатомета. Подумалось: «Ну, ось і все!» Стало спокійно і легко – так начебто я помер і пішов у нірвану, звільнився від цього безглуздя. За звичкою плюхнувся мордою в болото. Поруч добряче бабахнуло – злетів у небо стовп води та бруду. Якимось дивом мене навіть не зачепило, але чомусь протягом кількох місяців після цього страшно боліла права рука – така от виникла ілюзія...
Таке відчуття, що ця війна ніколи не закінчиться – але це неправда. Всі війни закінчувались. І що далі? Про що ти будеш писати тоді, коли прийде мир і свобода? Про квіточки і сонце? Про важке життя народів Півночі? Чи застрягнеш у минулому та спогадах? І будеш згадувати людей давно минулих епох, дослухаючись до шуму вітру?
(Написано в ніч Місяця оповні в час відносного затишшя на фронті.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585580
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.06.2015
автор: Артур Сіренко