Хтось квапливо проходить повз,
хтось опускає донизу полохливо очі,
а у душі моїй заклякнув зойк,
потеревенити є запросто завжди ж охочі.
Ось, тут вона - у всій своїй хижій красі:
без рук, без ніг - то хлопці все міцні,
в розквіті сил - такі ще молоді.
Не будь наївний, не думай, що війна -
те клопіт інших і не твоя біда.
То лихо спільне - в стогоні земля,
де гусениць брязкіт, мов сарана,
повзуть непрохані у хату гості,
спочити б всім їм на погості
і забиратись геть в дикі степи.
Невже прийшли часи орди?
Історії сліди б слід пам’ятати -
спинили її хід в горах,
що величають й нині бо - Карпати.
Орли ж голодні не стануть спати
й не зложать дужі крила від утоми,
у скелях не надовбаєш схрони,
коли біля гнізда чаїться небезпека.
І з теплих країв вертає лелека,
щоб рід новий зачати на своїй землі.
Стривожено, в далекій чужині,
корінням в неї не вросли,
спостерігають переселенці, заробітчани
і моляться, боліють серцем за Україну,
вона на всіх одна у нас - єдина.
Не діждетесь, ординці, - не буде згину!
08.06.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586041
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.06.2015
автор: Валентина Ланевич