Був ранок, весняний і незвичайний:
На призьбі хати, що тулилась край села,
Знайшли корзину люди із речами,
Там найдорожча знахідка була –
Мале хлоп’я, із ланцюжком на шиї,
Що мишкою лежало між речей,
Ледь кучеряве, носик – з горошину,
І сонечко сміялося з очей.
Господарі були не молоді вже
І мали донечку, якій п’ятнадцять літ.
«Хай на одну дитину стане більше, –
Господар рік, в солом’янім брилі.
Важкий той час. Був голод на порозі,
Та вже такий наш був і є народ:
За діток він у батьківській тривозі
Й ніколи не зважав на зайвий рот.
Павлом назвали хлопчика малого,
Немов від Бога мав собі ім’я,
Записане в сердечку медальйона.
А прізвище – нових батьків прийняв.
Так він і ріс, доглянутий і ситий.
В сім’ї, де віра, праця і добро,
Навчився і рубати, і косити,
І пасти, й дарувати всім тепло.
Його літа обпалені війною,
Жорстокий голод хлопець переміг.
Збулася мрія. Не була вона земною:
Став льотчиком він. Матері до ніг
Вклонився низько, що раніш сестрою
Була йому, коли малям знайшли.
Це не було якоюсь диво-грою –
Батьки старі, за межу відійшли.
Таких колізій у житті багато,
Коли батьками сестри і брати
Ставали меншим, будували хати.
Допомагали рідних віднайти.
Павло літав. Дружину мав і діток,
Провідував щоліта і село.
О, як вона могла тоді радіти!
Рідніших же в матусі не було.
І раптом… у одну з його відпусток,
Коли Павло приїхав, до двора
Зайшла старенька. «Пес мене пропустить? –
Спитала тихо. Поряд – дітвора.
Вологі очі і волосся сиве,
Глибокі зморшки – то життя печать.
Була колись вона, мабуть, красива.
Зайшла до хати і… Ну, як почать
Розмову, непросту для неї й віку!
Та й шлях сюди долала непростий.
Розповіла про втрату чоловіка.
І до Павла: «Синочку мій, прости…
Каралась я усе життя й шукала,
Нарешті стріла очі я твої,
Про зустріч цю я мріяла роками,
Ба, навіть ямки на щоках мої…»
Хотілось ще добавити старенькій,
Адже складала річ цю все життя…
«Пробач, та в мене інша… ненька,
Я їй завдячую своїм життям-буттям:
Освітою, становищем, сім’єю,
І може, й не твоя у тім вина –
Тебе ж ніколи не назву своєю
Я матір’ю, бо мати – ось вона…
Та, що мене з маленького зростила,
Плекала долю не свою – мою,
Я знаю, що вона б тебе простила,
Та я на інших принципах стою…»
Схилила голову старенька сива жінка,
Аж згорбилась, ступа побіля пса,
Не бачила ні стежки, ані стінки,
Від розпачу з’явилася роса…
Вона ішла, давно згубивши долю,
Не чула вітру, весняних пісень,
Не знаючи куди – у невідомість,
Назавжди втративши в житті своїм усе…
28.11.2013.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586381
Рубрика: Поема
дата надходження 09.06.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)