Зі смертю під війну стрічавсь не раз,
Не два,
Рука стікала кров’ю
Й голова,
Та ніс в собі він ту святу
Любов,
Що рятувала знову його
Й знов.
Він боронив тоді
Увесь Союз,
Ні разу не зізнавсь собі:
«Боюсь…»
До Перемоги, зранений,
Дожив,
Бо надто вже землею
Дорожив.
І в мирний час він не
Спостерігав –
Розумним, добрим, вічним
Засівав
Дитячі душі. Смакував
Життям,
Не міг терпіти ницості,
Сміття…
Усюди в нього і
Товариші:
Таджики, білоруси,
Латиші –
Ділив колись із ними
Все-усе,
І пам’ятав він кожного
В лице.
Та фініш потихеньку
Наближавсь,
І голос тепер теж
Його дрижав,
Він волю свою коротко
Прорік:
«Я був лиш український
Чоловік,
Тому, коли спочину
В вічнім сні,
У рідній хочу спати
Я землі,
Вербі де вітер запліта
Косу,
Калина п’є ранкову
Де росу.
І солов’ї хвилюють
Де сади,
Й моя душа теж проситься
Сюди.»
5.06.2015.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587170
Рубрика: Присвячення
дата надходження 13.06.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)