Ця мелодійність мови спокушає (самокритичне)

Ця    мелодійність  мови    спокушає  --і  ось  уже  римуєш  беззмістовність,
потуги  непрацюючих  амбіцій  і  виплески  банальних  сентиментів...
Аж  раптом,  по  короткім  дуже  часі,  тривожна  прокидається  готовність
завіршува́ти    все,  що  в  полі  зору,    в  надуману  "поезію"  моментів.

В  природі  все  «тьмянішає»,  «  тріпоче»,    «шепоче»    і    «вкривається  серпанком»,
душа  «сумує»,    «терпне»  і    «холоне»,  долоні    й  пальці—«ніжні  і  прозорі»,
слова  «любов»,  «щемливе»    і  «молитва»  повторюєш,  як  кришнаїти  мантру,
і  трави  всі  «виблискують  росою»,  і...тільки  не  нагадуйте  про  зорі.  

І  ще—кав’ярні  вишукані  львівські,  де  легко  розчиняються  проблеми,
чи  запашна  ранкова  філіжанка  із  дрібкою  ванілі  чи  кориці,
а  континент  прощання-розставання  й  всього,  що  дотикається  до  теми
манить  тягучим  голосом  сирени  у  пінистих  гіперболах  розбиться.

Ще  не  забути  про  жіночу  слабкість,  солодку  млість,  як  тільки  "він"  пригорне,
і  буйноцвіття  завчених  метафор    в  надривній  декларації  любові,
так  муляє  --  вдягнути  все  довкола    у  покривала  «трепетної»  форми,  
в  «чуттєву»  ніжність  осені    і  квітів...  в  протяжну  пустку    в  "вишуканім"  слові.

Що  означа  нав’язливе  бажання  щоднини,  щохвилини  віршувати,
нагадувати  світові  про  себе  (без  чого  він  обходився  віками),
побіжний  другорядний  порух  серця  вдягати  у  містерії  строкаті
і,  щоб  не  думать  трудно  і  глибоко,--  по  дошці  світу  ковзати  словами?

Вікторія  Торон

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587864
Рубрика:
дата надходження 16.06.2015
автор: Вікторія Т.