Мене ненавидять усі.
Чи я нена́виджу – не знаю?
Немов ходити по росі,
Приємно їм, як я страждаю.
Шматують серце кожну мить,
Плюють у душу через спину…
Життя нам да́но, що́би жить,
А не квилити без упину.
Життя нам дано, щоб іти!
Ми в цьому світі одинокі…
Немов неба́чачі кроти,
Ми тьму сприймаємо за спокій.
В нас кожен день нове лице,
В кишенях в нас лукаві ма́ски...
І не зважаючи на це,
Ми прагнем спокою і ласки.
Ми стільки робим помилок!
І через них, хтось знов страждає…
І мов останній кожен крок –
Ніхто майбутнього не знає.
Казав Господь: " Живи й прощай",
Хай ці слова нам стануть кредо.
Бо ця Земля – не завжди рай,
Не завжди пахнутиме медом.
Ти тут актор, а там глядач,
А тут ти просто потерпілий.
Забудь образи і пробач,
Щоб білий світ був завжди білим.
2013 р. А. І. Тофан
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588227
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 18.06.2015
автор: Андрій Тофан