Силою відібрав честь і «кинув у болото» усе чисте. Тепер залишався один – з скаліченою душею. Хотів забути все. Шукав порятунку в єдстві з природою, але - марно. Не давав спокою цвіт папороті і не виходили з голови заворожливі запахи і солодкі спокуси купайлівської ночі. Все частіше почав пірнати в темінь сонливого лісу і нагим тілом притискатися до ніжних дерев, обнімаючи їх теплими руками - як цю невинність, що залишилась десь далеко –далеко. Ледь торкався до ніжних стовбурів губами і мокрі очі, з мольбою, знову довго снували у лісовій темені. Так – це був перший крок до порятунку, на який підштовхувала його зранена і змучена душа.
З диявольською силою він стрімглав пробирався лісовими хащами і з болем пірнав в заболочене лісове озерце, знаючи, що ніби там знайде душевний спокій і те, чого так боляче-сильно шукав.
І так сплинуло не дуже багато часу, - як знайшли його покалічене і понівечене тіло. Воно лежало в заболочених заростях біля ніжної і дуже молодої берізки. Очі його були відкриті і щасливі, і на лиці залишилась якась дивна радість і спокій, а руки обплелися кругом білого стовбурця, біля самої землі. І, так відчувалось і виглядало, немов в ногах він вимолював прощення…
02.07.1995р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588247
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2015
автор: Мацик