Ця історія про хлопця,що жив в одному з міст України. Він був з тих людей що народилися на роздоріжжі століть. У ньому поєднувалися ідеали старого покоління та вміння нового. Він був з тих,що вміли добре приховувати свої емоції. Всі вважали його люб’язним і доброзичливим хоча це були лише його маски. Насправді у нього був страх в очах і біль на серці,яких ніхто не бачив,тому що все це він ховав у собі,а назовні показував себе радісним та щасливим. Врешті-решт дивлячись на цей гнилий світ,який його оточував,він втратив віру у все : людей,Бога,в з часом - і в себе. Довгий час його все влаштовувало,він перестав жити,він просто існував. Але все це не могло продовжуватися вічно...
Історія змін героя повісті почалася одного березневого ранку. Він жив разом з батьком,мами у нього не було,тому що вона загинула два роки тому в автокатастрофі. Як тільки вона загинула,він не приховував своїх емоцій. З часом він почав вдавати,що йому байдуже,але насправді він страждав. Люди прийняли це як належне,вони вважали,що час виліковує рани, але це було помилкою. Цю ситуацію можна порівняти з глибокою раною:в якийсь момент здається,що звикаєш до болю,але з часом рана починає гноїтися,що спричиняє ще більший біль. Батько хлопця вирішив сам розбудити його до початку навчання,кажучи:
- Вставай,вставай,запізнишся на перший урок!
-У мене перший урок християнська етика,- відповів син сонним голосом.
- Ти що,не бажаєш піти на християнську етику? - під нахмурившись,запитав батько.
- Ніхто не бажає ходити на ОХЕ,- посміхнувшись,відповів син.
- Роби сьогодні те,чого інші не бажають і завтра ти будеш жити так,як інші не можуть,
- відповів батько.
- Ну добре,зараз встану! - крикнув трохи знервованим голосом син.
Через декілька хвилин він піднявся та пішов снідати,пізніше хлопчина взяв рюкзак і пішов до школи. Він жив неподалік від школи тому швидко добрався .У нього ще був зайвий час,який він не змарнував і підготувався до уроку. До речі,героя твору в школі називали Міша,ця кличка пішла від його імені - Михайло. Коли його називали Міша,він приймав це за образу,його ображало,коли його називали як звіра в лісі. І ось почався урок. Вчителька звертається до учнів:
- Добрий день!
- Добрий день! - відповіли учні.
- Ви вже дев’ятий клас,тому ми будем говорити на більш серйозні теми,сьогодні ми поговоримо про смерть,- у класі стало тихо.
- Що ви знаєте про смерть?- спитав учитель.
-А це правда,що людина перед смертю прокручує перед очима все своє життя? - викрикнув хтось
з-за задньої парти.
- Напевно,що так,- відповіла вчителька,-а як ви думаєте,навіщо людина це робить?-у класі тишина. Вчителька подивилась на Михайла і вирішила запитати його:
- Михайлику, а що ти думаєш на рахунок цього?
-Я вважаю, що люди – жалюгідні створіння, перед смертю вони прокручують своє життя, ніби ще раз намагаються довести собі, що вони дійсно жили,- вчительку шокувала така відповідь. Вона знала, що Михайлик не з тих дітей,що кажуть те, що бажають почути інші,а кажуть те, що думають насправді, але такої відповіді вона явно не очікувала. Вчителька довго не могла видумати достойної відповіді. Тому вирішила похвалити його:
- Молодець, сідай, ще в когось є ідеї?- клас мовчав, ніхто не міг дати достойнішої відповіді. Завершувався урок. Михайло вже почав збирати свої речі, як несподівано він почув голос з-за задньої парти:
- Міша, йдеш з нами прогулювати?- це був його найкращий друг Олег.
-Я не проти,а хто ще йде з нами?- спитав Михайло, продовжуючи набивати свою торбину книжками.
- Оленка та Настя,- відповів Михайло. Він радів що у нього буде можливість побути поряд з Настею,адже він любив її. Оленка була кращою подругою Насті, але Михайлик ще не був з нею знайомий. Михайло закінчив збирати торбу, і вони разом з Олегом почали роздумувати, як вибратися зі школи. Через головний вихід іти було ненадійно, тому що по дорозі вони могли зустріти вчителів. Після недовгих роздумів Олег запропонував вистрибнути через вікно. Михайлик спочатку боявся стрибати, але коли почув про наближення вчителя, у ту ж мить
мить вилетів як пташка через вікно. Вискочивши з класу вони стрімголов побігли до парадного входу, де їх вже чекали Оленка і Настя.
- Ну ось, всі в зборі,- сказала Оленка.
- Куди йдемо?- спитав Михайло.
- Не знаю,- відповів Олег.
- Міша, ти йди на кришу, я з Олегом і Оленкою повинна поговорити,- відповіла Настя.
- Ну добре,- відповів трохи засмученим голосом Михайлик.
До криші було іти далеко. Кришею вони називали дах дев’ятиповерхового будинку,що знаходився на околиці міста. На кришу було два входи, першим користувалися як входом і виходом, другим як екстреним виходом: він був на випадок непроханих гостей. Раніше Михайлик Оленка і Настя часто приходили туди. У них було своє улюблене місце. Воно знаходилось біля другого виходу на самому
краєчку криші, із запасним виходом це місце роз’єднувала стіна. На цю кришу ходить багато людей, але на їх місце – ніхто. З їхнього місця не було видно метушливого міста. Їм відкривався прекрасний вид на ліс, поле та озеро, які ще не були знищені людиною, а ще з їх боку сідало сонце. Більше за інших його любив Михайлик. Він просто обожнював спостерігати, як половина сонця вже сховалася за лісом, а інша що лишалася в його полі зору, починає зафарбовувати небо у червоний відтінок.
Через десять хвилин Михайлик дійшов до свого улюбленого місця, всівся і почав чекати їх. Через п’ять хвилин йому подзвонили.
- Алло ,хто це?- спитав Михайло.
- Це я,- відповіла Настя.
- Щось сталось?- спитав Михайло.
- Я підійду сама, Олег і Оленка терміново відлучилися у справах,- відповіла вона.
- Зрозуміло, приходь якомога швидше, мені нудно,- сказав Михайло.
- Зараз буду,- відповіла Настя і поклала трубку. Михайлик відчував себе обдуреним, його сучили сумніви, що двоє школярів можуть мати важливі справи в той час, як вони прогулюють. І тут його осяйнула думка:»А що,як Настя попросила всіх лишити їх на одинці щоб..»Не встиг він додумати свою фантазію, як побачив, що перед ним стоїть Оленка.
- О,ти звільнилась!- мовив радісним голосом Михайлик.
- Ну так,- невпевнено відповіла Оленка.
- А де Настя?- спитав Михайло.
- Вона сьогодні не зможе підійти,- відповіла Оленка.
- Зрозуміло,- Михайло здихнув, він раніше ніколи не розмовляв з Оленкою,- а ти знаєш, це моє улюблене місце.
- Так,я все про тебе знаю,- відповіла Оленка.
- Звідки?- здивовано запитав Михайло.
- Справа в тому,що ти мені дуже давно подобаєшся, давай зустрічатися!
- Ти дуже хороша дівчина,- не встиг Михайло договорити – Все зрозуміло – відповіла вона, по щоці пробігла сльоза.
- Я згоден – відповів він. Вона підбігла і обняла його. Вони ще трохи посиділи на криші і розійшлися по домах. Вони домовилися зустрітися на тому самому місці завтра після уроків .
На наступний день. На перерві між другим і третім уроком Михайлик зустрів в школі Настю.
- Привіт!- викрикнув він.
- Привіт! Як у вас вчора все пройшло?- спитала вона.
- Так це ти все підлаштувала?- спитав Михайлик.
- Що ти мені питанням на питання відповідаєш, ну так, я!- відповіла вона.
- Хех,- здихнув Михайлик.
- Так що ти відповів?- спитала Настя.
- Я погодився,- відповів він.
- Ну ось і славненько, якщо будеш її ображати, я тебе приб’ю,- продзвенів дзвінок на урок - Ну добре, побачимось,- сказала Настя і побігла до себе до класу. Після закінчення занять Михайлик пішов на кришу. Всю дорогу він роздумував, про що він буде розмовляти з Оленкою, адже він був недосвідчений в любовних справах. Всю дорогу він перебирав у себе в голові всі можливі варіанти розмови. Через десять хвилин він був на місці, де його вже чекала Оленка. Вона підбігла, поцілувала його в щічку і привіталася з ним:
- Привіт!
- Привіт!
- Чому запізнюєшся?
- Да так, задумався.
- Зрозуміло.
Між ними виникла пауза, Михайлик, щоб хоть якось підтримати, розмову спитав:
- Як пройшов день?
- Погано…
- Чому так?
- Я зрозуміла, що я тупа.
- Ні ти не тупа!
- Я не змогла вирішити найпростішої задачі з алгебри.
- Якщо всі будуть судити про рибу за вмінням лазити по деревах, вонавсе життя буде вважати себе тупою. Ти не тупа,просто алгебра – не твій предмет.
- Можливо, ти маєш рацію, а як у тебе пройшов день?
- Так як і всі пасмурні дні.
- У кожному дні є щось прекрасне, що робить його не схожим на всі інші дні!
- Та ти оптиміст!
- Хіба є щось погане в тому, щоб у всьому бачити щось позитивне?
- Напевно ні,я просто не розумію,як можна бачити щось хороше у деяких речах!
- В яких?
- Наприклад, що позитивного у смерті,похоронах?
- Людина ніколи не пізнає ціну життя, поки не побуває на похоронах, не відчує смак смерті.
- Ти дійсно оптимістка!
- Хех, допоміг би мені мій оптимізм на екзаменах.
- А,точно, у нас через місяць з англійської, ти його точно завалиш.
- Я чула, що в тебе з англійською ще гірше,ніж у мене,буде чудо, якщо ти його здаш.
- Печально,значить,у мене нема шансів.
- Чому?
- Тому що в світі чудес не буває…Є тільки випадковість, неминучість і те,що хочеш зробити сам.
- Дива бувають,вони просто рідко трапляються, через це їх і називають дивами. Я буду молитися, щоб ми двоє здали екзамен.
- Мені здається,чи ти не знаєш інших способів підготовки до екзаменів,крім молитви? – Вони двоє почали сміятися. Вони швидко знайшли спільну мову. З того часу вони почали кожен день гуляти удвох. Михайлик познайомився з батьками Оленки,вони швидко здружилися,як виявилося, його і її батько старі друзі. Останні два дні перед екзаменом Оленка почала посилено готуватися,тому не виходила на вулицю. Ці дні Михайлик проводив удома,він не бажав іти з Олегом і Настею,адже він не ходив з ними цілий тиждень. Вони з Оленкою вирішили на наступний день після екзаменів з’їздити до Львова у кіно. І ось закінчилися екзамени і Михайло пішов на побачення, по дорозі він зустрів Настю:
- Привіт, Насть!
- Привіт,куди ідеш?
- Я зараз іду з Оленкою в кіно.
- Зрозуміло…
- А ти куди?
- У мене взагалі-то сьогодні день народження.
- Ой, зовсім з голови вилетіло!
- Та нічого.
- Ходи,куплю тобі подарунок!
- Та не треба!
- Я наполягаю!
- Ну добре…
- Що ти хочеш?
Вони якраз доходили до прилавка з прикрасами.
- Ось це,- Настя показала пальцем на срібне колечко.
- Колечко?
- Ну так,а що?
- Просто дивно дарувати дівчині колечко на день народження.
- Воно мені дуже подобається.
- Ну,воля твоя,- вони ще довго балакали, Михайлик зовсім забув про час. Він би і не згадав,якби Настя йому не пригадала. Михайло стрімголов побіг на зупинку,де мав зустрітися з Оленкою. Коли добіг, він побачив, що стояв натовп людей,він подумав, що Оленка теж там. Підійшовши поближче,він побачив швидку. У натовпі говорили про якесь ДТП, Михайлик почав пропихатися поміж натовпу,але Оленки він не бачив, пройшовши ближче до центру подій ,він був шокований,Михайло побачив,як її заносять на носилках в машину швидкої допомоги. Перше, що він зробив,- це побіг до лікарні. Вже там він дізнався, що її збила машина, водій якої втік з місця злочину. Він проспав в лікарні цілу ніч, на ранок доктор повідомив йому, що Оленці будуть робити операцію, але був великий ризик, тому що у неї є проблеми з серцем і вона може померти підчас операції. Доктор сказав йому, щоб він пішов додому,він йому передзвонить і розкаже, як пройшла операція. Михайлик не знав, що йому робити. Він пішов на кришу, на сам краєчок, і почав думати. Він звинувачував себе в всьому: якби він не запізнився, можливо, можна було уникнути цієї аварії. Він підсунувся трохи вперед, витягнув телефон і почав чекати дзвінка …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588489
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.06.2015
автор: Спостерігач