Хто тебе світанками рум’янив,
Синяви у очі хто налив,
Твої коси ореолом слави,
На твоїй голівці, - хто заплів?
Чом вуста, як пелюстки квіткові,
На твоїм обличчі розцвіли,
Чом від тебе пахощі медові
Між квітучих яблунь попливли?!
Диво сталось! Була ти звичайна,
Ніби, як і всі. Та тільки – «но»:
Ти постала, раптом, ніби тайна,
Розгадать яку не всім дано.
Ти постала ніжна і велична,
Ти постала мила й чарівна.
У юнацьких снах мене ти кличеш,
Щоб кохання келих пить до дна.
Кличеш в снах… а наяву не смію
Слова мовить про чуття своє.
Я ж не боягуз! Та чом німію,
Коли поруч – сяєво твоє?
Може статись, світла мить настане,
Коли я слова тобі скажу
Про кохання ніжне, полум’яне,
Чим, по – над усе, я дорожу.
Сонця колобок униз сідає,
І над містом вечір настає.
А душа – як соловей! – співає!
І тріпоче серденько моє.
Липень. 1965. Харків. Знайдено у загубленому зошиті.
Трохи виправлено 21.06.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=588790
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.06.2015
автор: dovgiy