У горах - дощі…
І мені - вже нічого не треба…
В часи буревію – у тебе нічого нема…
Ці ріки безмежні із серця відкритого неба…
Із тими дощами -
я вчилась вмирати сама…
Ці ріки безмежні…
І я – вже нічого не хочу!…
Коли огортає могутня шалена стіна…
За водами тими зникають заплакані очі…
Єдине бажання –
допити цю чашу до дна…
І я шаленію! Спиніться,
Мольфари і маги!
Не стримуйте зливу!.. не смійте!.. не треба!.. аби
Ми вже не лишались в полоні одвічної спраги…
Всесвітньої спраги –
безмежно покірні раби…
І ви, невпокорені…
Вперті… сполохані душі…
Ви справді гадаєте, легко торкнеться іржа
Небесних консолей?... хто сміє тут прагнути – суші?!.
Коли між землею і небом -
зникає межа…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589571
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.06.2015
автор: гостя