- Мамо, ти бачиш? Небо і справді блакитне! - захопливо мовила дівчина, дивлячись вгору.
- Так, сонечко, бачу, - жінка посміхалась і вела доньку, взявши її під лікоть.
- Мамо, дивись! - крикнула дівчина і зупинилась, щось піднімаючи з землі. - Це камінь!
- Так, Гарі, я бачу, - жінка продовжувала посміхатись і сльози виступили на очах.
Справа в тому, що тільки тиждень тому Гаріет вперше побачила цей світ. З народження вона жила в пітьмі, з народження вона була сліпа. Гарі змогли повернути зір і весь тиждень вона знаходилася вдома, звикала до нового бачення світу. І от, сьогодні, мати все ж вирішила вивести Гарі на вулицю.
- А це що? Це той самий фонтан? Мамо, це той самий? - очі дівчини сяяли непідробною радістю.
- Так, сонечко, той самий, - підтверджувала жінка.
Біля цього фонтана Гарі вперше поцілувалась. З хлопцем на ім’я Нік. Після цього Нік кудись зник, але Гаріет зберігала теплі спогади про нього.
Мати і дочка йшли далі. Гарі відійшла від матері, щоб покружляти й дізнатися, як швидко можуть змінюватися картинки цього світу перед очима. Вона була вже достатньо далеко від матері, котра не встигала за донькою.
Гаріет було весело, вона сміялась, дивилась, як все кружляє навкруги, але не помітила того, як вийшла на дорогу. Один сильний поштовх і Гарі відкидає вправо. Сильний удар в голову. Весь світ знову поринає в пітьму. Гаріет навіть не страшно, вона до такого звикла, тільки ця пітьма зовсім не схожа на ту, що була раніше.
***
Жінка сидить за столом і щось пише на маленьких картонках чорного кольору. Ось зараз вона витерла сльози хусткою і повернулась до своєї справи. Вона бере в руки чергову картонку, пише на ній щось і зачитує про себе:
[i]“Дорогий Ніколас Браун, ми були б раді бачити вас на похоронах нашої гаряче коханої донечки — Гаріет Ніколсон.
Містер і Місіс Ніколсон”[/i]
Потім вона відкладає цю картонку в стопку до інших і приймається за наступну.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591484
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2015
автор: Анна Вітерець