Не кожному рупором слова дано прогриміти
посе́ред німої пітьми і осліплої тиші.
Поети, напевно, – божественні програмісти.
Не кожен посміє прожити життя поетично!
Поет загинає свіжесенький аркуш в блокноті
та ловить антеною серця частоти потрібні.
Затим трансформує в слова.
І мчать вони буйно кіннотою!
Лягають на лист із глибин, мов порода подрібнена.
І знов, непочатий, з’являється аркуш паперу.
Готується одяг зі слів та емоцій приміряти,
всміхаючись радо білизною тла.
А попереду
в уяві поета встає нечітка і вкрай непричесана лірика.
Джерела метафор наповнюють аркуш, як море.
І вірш, мов грудне молоко з материнського лона,
поет надпиває, – щасливий, хоча і заморений.
Радіє, немов королевою лорд титулований.
Руками тремтячими аркуш бере обережно,
І вірш, обпікаючи, з вуст виривається магмою!
В серцях слухачів проростає картинне мереживо.
В уяві спалахують образи, ліпиться магія.
Кипить він, мов юшка, підсолена словом;
підперчена
струнким афоризмом. І тут слухачі прокидаються
в тендітному світі, крихкім, як пісочне печиво,
в якому поет – їх Мойсей, вірші – манна,
вони ж – його вірні скитальці.
Кругом замість пустки – вирують чарівні озера.
Купаються в слові божественні програмісти.
Посеред оаз же як докір і доказ,
що велич кується з мізерності, –
гримить поетична Голгофа громаддям граніту!
© Саша Обрій
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593187
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2015
автор: Олександр Обрій