Все зародилось у маленькому королівстві названим Менаролд. Його населяли люди, що колись, ще до заснування королівства, скидались світом, покинуті помирати, доки не були об'єднані в один народ.
Палац короля та королеви був збудований у готичному стилі. Його вигляд говорив сам за себе. Він розповідав про темні часи, коли король та королева тільки зійшли на трон. Юні та недосвідчені вони зібрались правити королівством. Завдання це було не з легких: вони зібрали найрізноманітнішу публіку, що не звикла жити за правилами.
На дворі війна. Король був імпульсивним та впертим. І це допомогло йому зробити з простаків воїнів, що пішли на криваву війну.
Ці часи минули давно, та палац й до цього часу виглядав похмурим та непривітним, нагадуючи скоріше притулок злих чарівників.
Королева бігала кривими сходами наче ошпарена, ледве не падаючи від довжелезного шлейфа її пишної сукні. Залізний вінок на голові тримав густе волосся, зачесане вгору. Об її гострі вилиці можна було порізатись, а свої мертві холодні очі вона піднімала лиш на любого сина та короля.
Вже декілька тижнів королева чекає вісточки від синочка, що провертав чергову витівку серед людей. Вона відчувала, що колись це добре не скінчиться, та ніяк не могла заперечити йому словом чи поглядом. Королева цілком і повністю була у його владі. Серце королеви билось заради єдиного сина і доки він не займе трон батька - вона не зможе спокійно відійти на упокій.
За королевою спостерігала стара бабця з величезним носом, що нагадував грушу. Вона тримала свою нормальну руку на іншій - кам'яній руці, просвердлюючи королеву поглядом. Бабця дивилась на неї так, наче хотіла наслати огидних чер'яків, щоб ті спотворили її лице. Та нічого не відбувалось - воно все ще нагадувало обличчя порцелянової ляльки.
Чорний екран.
У маленькому місті, де ніхто не думав про те, що десь у світі ще існують справжні королівства, як у мультфільмах, які вони звикли дивитись, двоє молодих людей зустріли старого друга. Він широко посміхнувся та запросив до себе додому на чай. Трохи повагавшись молоді люди прийняли запрошення.
Наші герої вирішили не розголошувати своїх справжніх імен, тож будемо звати їх Грір та Оріан, а старого друга пари - Фонзі.
Оріан та Фонзі швидко зайшли у квартиру, проходячи у самий її кінець, аж до особистого кабінету Фонзі. Грір залишилась у вітальні, миттю звернувши увагу на стіл посередині, наїдків на якому вистачило б щоб прогодувати з десяток гостей.
Грір здивовано моргнула та повернула голову у сторону дивану, щоб присісти, як тут помітила те, що вибило все повітря з її легень: на стіні висів величезний плакат з її фото. Спочатку вид зі спини, та потім це фото змінило те, де вона широко посміхається дивлячись у камеру.
У кімнату зайшов Фонзі.
- Е-е, вибач, - Грір натягнула свою наймилішу посмішку, та пригадавши фото на плакаті швидко опустила куточки губ, - а що я поробляю на твоїй стіні?
- Не зважай, - коротко відповів Фонзі та вручив їй до рук чашку з гарячим чаєм. Запах м'яти та лимону різко вдарив її по лиці і чомусь саме у цей момент вона пригадала їх взаємну закоханість один в одного у сьомому класі.
Оріан зайшов у кімнату не перестаючи щебетати та при цьому нічого не згадуючи про те, що було на стіні. Він наче не помічав тієї напруги, що виникла у повітрі та обійняв подругу за плечі.
Хвилиною пізніше Грір забула, що сталось щось дивне. Вони просто пили чай зі старим приятелем.
Грір не переставала посміхатись навіть тоді, коли це було недоречно. Оріан й зовсім поводився занадто буденно, від чого дівчина дратувалась, та ніяк не могла цього виразити.
Коли Грір перекинула цілий оберемок покривал з верхньої полиці Фонзі, з яких посипалась тирса, - він ніяк не відреагував. Лиш крутнувши головою Фонзі показав безмовне "ні", коли вона вирішила виправити ситуацію та повернути все на місце.
Чорний екран.
Вони в селі, стоять біля будинку бабусі Грір. На дворі літо, термометр показує плюсову температуру з позначкою на 25 градусах. Замість яблуні зліва від будинку росло дерево, на якому крім листя були сині ягоди. Гілки були колючими і росли трохи вгору, потім падаючи на землю, таким чином утворюючи гарну схованку.
Фонзі стояв всередині та поїдав ягоди.
Оріана згадано не було.
Грір висіла наче у невагомості біля річки, не наближаючись до старого моста, згадуючи лиш день, коли його зводила чи не вся вулиця.
Перед нею стояло семеро людей. Колишні друзі.
Вони розташувались шеренгою та штовхали один одного, десятки разів міняючись місцями. То показуючи як вони її принижують, то кидаючи погляди повні жалю та співчуття вони не переставали реготати, про щось розмовляючи між собою.
Грір прийшла в голову якась абсурдна думка про кінець світу та прощання з пам'яттю, але за секунду вона навіть не знала, де знаходиться.
Дівчина не розуміла балачок цих людей та їх диких поглядів, що пожирали її з ніг до голови. Вони хитались та мінялись місцями, та до неї не говорили ні слова.
Чорний екран.
Гріг стоїть біля будинку з бабусею та Оріаном. Фонзі не відходить від ягід.
Чорний екран.
Фонзі шепоче на вухо Грір якісь слова, що буквально проникають їй у голову. Вона береться їсти ягоди, спочатку по одній, а пізніше запихаючи їх у рот жменями.
Фонзі задоволений.
На вулицю виходять Оріан та бабуся. Вони не помічають нічого до моменту, доки Грір не починає кричати таким голосом, наче її ріжуть. Її тіло посиніло, а контури губ стали чорними. Життя в очах швидко згасало. Крик зник, натомість вона почала задихатись.
Нажаханий Оріан кинувся до дівчини, борячись з бажанням почати душити Фонзі. Наче за секунду туман перед його очима зник і він пригадав всі ті речі, яких не помічав раніше.
Фонзі набув такого вигляду що й Грір. Його волосся тирчало клунками, а у деяких місцях й зовсім було відсутнє. Чорні очі божевільно світились при сонячному світлі, а сині руки тягнулись до ягід.
Оріан у відчаї побіг до Фонзі та почав того душити. Фонзі не захищався, бо не міг. Він здирав собі шкіру на руках та обличчі, зачіпляючись за колючі гілки, бо бажав ягід. Він жер їх разом з листям та колючками, виючи від болю.
Чорний екран.
Королева біжить кам'яним мостом у протилежну сторону від палацу, а трьохметровий шлейф тягнеться позаду. Вона наступила на носа старій бабці, за яку раніше перечепилась, і він став золотим та гарячим, а ще за секунду - кам'яним, як і її рука.
Королева бігла і репетувала на всю, лиш словом обмовившись, що їй жаль щодо старої.
Бабця, натомість, розмахувала руками та перекрикувала королеву:
- Нехай! НЕХАЙ! Дорогу королеві!
Королева опинилась у Великій залі та ридаючи відправилась за синочком.
Вона забрала його скорчене тіло, коли її серце розбилось на сотні уламків. Його нажахана гримаса відбилась в очах королеви і ще не скоро перестане нагадувати про себе у снах.
Оріан лежав над тілом Грір та схлипував, вперше дозволяючи собі проявити хоч якісь емоції, що не покажуть його слабким у її очах.
- Вона ще знадобиться! Вона ще заплатить! - зашипіла королева, тягнучи за собою дівчину. - Люди слабкі та вразливі, вони залежні!
Оріан не піднімав очей, не усвідомлюючи, що королева тягне Грір, а він тягнеться за нею слідом.
Чорний екран.
Королева стоїть над тілом свого сина з лицем порцелянової ляльки, і ніщо не могло видати того, що вона ридала цілий день і всю ніч.
Трохи далі, у таких же самих скляних трунах лежали Грір та Оріан.
- Доброї ночі, любий, - лагідно прошепотіла королева, закриваючи склеп.
Бабуся з кам'яними рукою та носом трималась за голову, стримуючи власні гіркі сльози.
"Чи була б я тут, дізнайся королева, що вона прокляла мене так, як її син зробив це з цими людьми?"
Тієї ночі місяць не з'явився.
Чорний екран.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593269
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.07.2015
автор: Lily Grant