Самоприречені ми визначить власний кут зору,
зваженість фраз стане кредо,софізмом,…дурницею.
Туга за істиною – думка глибока й прозора –
у містечкових вита кулуарах чи піниться десь під пивницею.
Сутність й зв’язки – роздумів вічні мішені,
дороговказів пастки – на попередників досвід зважайте!
Й хрест позашлюбних дітей – геніальні чи навіжені –
сходить в химерних рядках,як будівлі Гауді й Райта.
Смішно,що прагнемо світ цей пізнать якскоріше,
бо ж відчуття – лиш подряпане скло мікроскопа.
юрби безумців сповідують Фрейда і Ніцше,
вабить і гілка оливи – байки невмирущі Езопа.
Світ - все ще той журавель в небесах,не синиця,
І невловиме схопити жага пломеніє в руках.
Та,насміхаючись,верне глумливо до нас він сідниці,
тисячоліттями гідно глузує з настирних невдах.
Вперто йдемо до мети крізь віків дні і ночі -
методів знаємо безліч з прийомами різними.
Світ пізнаємо щомиті! А він з нас одвіку регоче
і прокидається кожного ранку новим і непізнаним.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=593630
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.07.2015
автор: Любов Матузок