Безкрая біль в нікчемному житті.
І осінь дурновата хлюпотлива
Залила все... повіки і шибки.
Душа упала, бо промокли крила.
Вона уже не бачить небеса.
Уламки мрій палахкотять грайливо.
Лежить в багні ні мертва ні жива,
Ще й розум насміхається зрадливо.
Шкода самій що навіки́ жива,
Що падати доводиться постійно.
Хотіла б вічно краять небеса,
Або ж як розум – помирати з тілом.
І тіло хворе, хоч болить душа.
І плакати не може – плаче тіло.
Вона, невільно, в ролі палача,
Та тіло вже стомилось й оніміло.
Загоюй рани й в небо утікай.
Нехай оправиться від мук тих тіло.
Всередині хай краще пустота,
Ніж кров, багно і щоб душа боліла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594524
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.07.2015
автор: LeV