Пам’яті жертв зеленого змія.
Безповоротних втрат жалі пекучі
Вже не дають ні дихати, ні спать.
Сумління власне гірше ката мучить –
Чи може хто сердешних рятувать?
І чути з потойбічної завії,
Неначе пташка лопотить крильми:
«Не знаємо, хто ниву цю засіяв,
А жнивували – добровільно – ми.
Нам говорили – ви п’єте цикуту!
Душа стікає кров’ю на стерні!
Але дилема – бути чи не бути –
Не дотинала до останніх днів.
Коли немає застороги з неба,
Тоді судьбою заправля фантом…
А рятувати нас самих від себе –
Такого досі не зумів ніхто.
А ще як вир затягував поволі,
Допоки не зовсім пішли в піке
Казали нам – бажання, сила волі,
І боротьба, і ще щось там таке
Чого дійти й тверезому не просто,
А не для наших зчумлених голів…
Аж вже отут, як стали на погості,
До нас дійшла премудрість ваших слів.
І ми самі себе тепер караєм,
Що не почули вчасно Божий глас.
Нам чарка торувала шлях до раю,
А рай чомусь залишився при вас!»
Сумує свічки тихе миготіння
Як оберіг від усіляких лих.
І лише тіні, тіні, тіні, тіні
І засторога – мертвих для живих.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595036
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.07.2015
автор: stawitscky