Тиша заходу сонця, напоєна далеким гудінням двигунів моторолерів та авто, утримується соняшниковим полем. Соняхи, як віддані вартові, стережуть непорушність ніжно-рожевого обрію та глибокого, як Тихий океан, синього неба. Пташки не співають. Прислуховуються до тиші та гавкоту собак, що влаштували чергове вечірнє перегукування у сусідньому селі.
І тільки високовольтні опори , - гігантські сталеві велетні, - нині можуть бачити всю панорамну красу останніх хвилин прощання з джерелом життя - натомленим Сонцем, можуть чути віддалений голос часового місцевої колонії, що, як завжди, за своїм статутом, промовляє якісь дивні та незрозумілі, проте гучні команди. Але там теж вирує життя. На часового теж дивиться вечірнє тепле небо, що в цю пізню годину тільки прокидається, знехотя розплющуючи свої ясні очі-зірочки.
Зовсім близько, у ставку разом із зірками прокинулися жабки. Завели свої бадьорі теревені, ділячись враженнями від вдало проведеного спекотного літнього дня.
Над усім цим сталеві опори, взявши на себе роль головних вартових липневої вечірньої тиші, протягнули на безкрайні кілометри свої довгі руки-дроти, намагаючись охопити всю її велич, замиловані палітрою насичених фарб заходу Сонця.
Хто знає, чи вдасться їм осягнути всю красу та гармонію вічності?...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595522
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.07.2015
автор: Олександр Обрій