Ти знаєш, милий, а вона чекала...
Шукала в тобі зорі і світи...
В твої руках то кресла, то вмирала...
Коли ти падав, все казала далі йти...
І так же щиро й ніжно, аж безкрайнім морем
вона тебе всім серцем берегла,
Та що носила нитку на руці, й не горем
Ті дні, що разом щастям повила...
Та що втішала і без слів, лиш очі
Підніме, усміхнеться, й легше враз,
В думках дивилася на тебе, і щоночі
Все лікувала тричі рецедив образ...
А ти змовчав....пішов, не взяв за руку,
Не цілував єдину, не казав :" прости...
Прости, кохана, бо за твою муку
Не ти повинна жалю хрест нести"
Ти не сказав, пішов...Тепер сама....
Летіти пташкою у синім небі...
Та лише знай, коли прийде твоя зима,
То не шукай, й не бийся при потребі.
©Іоанна Пекун
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595979
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.07.2015
автор: Ioanna Pekun