А травень урвався, як уривається вічність.
Завісу спустили – овації зайві, повір, –
За завісою хлопець – помер асфіксією січня, –
Та ще досі ніхто не візьметься забрати з петлі.
Я казав, що овації зайві, та, чуєш, лунають;
То так люд аплодує за виступ прекрасний до трему.
Антракт за виставою – хлопця усе не знімають,
Все висить, мов доводить усім свою теорему
життя, що так і не стала йому аксіомою,
А в кінці ледь не перетворилася на гіпотезу.
Його біле чоло керувалось завжди свідомістю,
А, можливо, потрібно було – мозочко́м й гіпофізом.
Його руки пахнули хлібом і мокротинням,
Сифілітиками-бомжами і їх бездомними кицьками,
Його плечі несли на собі лиш чуже каміння,
Його погляд вбирав і вбивав сотні й тисячі лиць, а ми
так арктично, так холоднокровно спускаєм завісу:
Жоден м'яз не здригнеться, все піде, немов по маслу.
Все іде по спіралі, все крутиться навколо вісі:
Натовп стоячи плескає, скандує пафосні гасла.
А хлопчина з чолом Піфагора – геть захололий.
Нікому немає діла пощо і за́ що так.
Завісу спустили чужим, незворушним болем.
Ніхто не помітить, як він ворушиться в зашморгу.
6.5.2015р,
Львів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598480
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.08.2015
автор: Лань.