На всі сто тисяч звершень потроху розтринькав себе.
Залишилося що? - Нічогісінько геть не лишилось.
Так хотілось торкнутись хоч думкою клятих небес,
Тільки крила в польоті осипались срібленим пилом.
Крізь колючі терни продирались і власну печаль
Заховали в жорсткі, недосяжні для долі тенета.
Так нещадно боролись, що врешті нічого не жаль -
На ваги власну душу поклали - розмінну монету.
Віддавали усе, навіть більше, ніж можна віддать.
І сплатили за все, за що можна було заплатити.
На порозі лишили свої непрожиті літа,
Всі примарні надії й навіки нескошене жито.
На шляху до мети, роздираючи добрі серця,
І впиваючись словом їдким у розчулені душі,
Не знаходили власному смутку живого кінця.
Досягали все більше і долю картали все дужче.
Відшукавши стежину у зорями вишитий край,
Між самотніх вершин прокладаючи втомлені кроки,
Врешті-решт зрозуміли, якщо перейти певну грань,
Можуть ціни за все стати раптом надмірно високі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598551
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 09.08.2015
автор: Вітрова Доця