Мати Дмитра часто бідкалася, що як її не стане, то залишиться син без єдиної рідної душі. Сама у матері була і первістком, і мізинцем одночасно, бо батько загинув в громадянську, і сина спіткала та ж доля. Вона ж хоч двоюрідних братів та сестер має, а її Дмитро і тим обділений. Є десь у світі в нього напівкровний брат, та то, як кажуть, давно відрізаний шматок. Дай, Боже, невістку добру, щоб разом з сином звили затишне гніздечко. От скоро відслужить армію - то й про сім`ю можна буде думати.
Дмитро закінчував строкову службу командиром відділення в школі сержантів. Якось ішов повз стройового плацу, де саме проводили перекличку молодого поповнення. Враз озирнувся, почувши своє прізвище: подумав, що це його гукнув ротний. Але офіцер продовжував далі знайомитися з новобранцями. Це ж треба - однофамілець появився!
Той факт довго в пам`яті не тримався і вже мав потонути в рутині військових буднів серед сотень бійців, якби не випадок.
Під час занять на військовому полігоні одним із етапів навчання було метання бойових гранат. З окопу черговиків Дмитро спостерігав за діями молодого бійця. Хлопець поставив зброю поряд з собою в укритті і вже почав виконувати команду ротного "Граната, вогонь!". В цю мить до його ніг упав карабін і вояка розгубився. Швиденько поклав на край бруствера гранату і нахилився підіймати зброю. Дмитро кулею влетів в окоп до невдахи, збив його з ніг і накрив собою. Граната зірвалася на земляному насипі, накривши обох купою землі. Лаявся переляканий ротний, бійці обтрушувалися від глини. Так відбулося знайомство з однофамільцем.
- Та ви - схожі, наче брати, - відмітив командир, висловлюючи подяку Дмитрові.
- Таке передчуття, що ми з ним і справді не чужі, - через деякий час після пригоди Дмитро зайшов до канцелярії командира роти. - Звідки цей рядовий Шинкаренко.
Капітан дістав особову справу бійця. Родом той був з Білорусії, та головне - не лише прізвища, а й імена батьків хлопців співпадали. Його призов був пізнішим, хоча віком хлопець старший за Дмитра. На службу потрапив після закінчення навчального закладу.
- Схоже, правду казала бабуся... А я мав нахабство підозрювати, що версію з моєю появою на світ придумали спеціально для мене.
- Слухай, Юрко! - підізвав бійця ввечері біля їдальні. - Тобі батько не натякав на свої гріхи молодості?
- Та щось там таке було в його біографії... Проговорився колись після чарки, - посміхнувся дружелюбно. - Якщо виявиться, що ми брати, буде круто.
- Як би там не було, а друзями залишимося. Та все ж цікаво...
Зійшлись на тому, що про свою зустріч напишуть в листах: Юрій - батькові, Дмитро - матері.
З відповіддю обоє не забарилися. Мати була більш багатослівною, ніж батько, але все співпадало.
З колони військовополоненних Шинкаренко-старший втік, скориставшись зарослим яром, що трапився на шляху. Поранення мав не важкі, але стомлений втечею майже плазком дістався найближчого села. За городами і знайшла його майбутня Дмитрова бабуся та й заховала в льоху. Разом з дочкою виходили пораненого і переховували його допоки радянські війська не звільнили їх район. Після перемоги Іван Шинкаренко повернувся не в Білорусію, а в село до вагітної нареченої. А невдовзі із військомату привезли лист від законної дружини, яка розшукувала чоловіка. В листі сповістила, що чекає на нього разом з сином Юрком. Прийняти рішення Івану допомогла Дмитрова мати. Так і розійшлися їх шляхи. Але тепер жінка зраділа, що доля звела братів. Тепер Дмитро не один, а має рідню.
Після демобілізації Дмитро з Юрієм продовжували родичатися. Телефонували один одному, писали листи. Хоч і рідко, та зустрічалися, навідувалися один до одного в гості. Після передчасної смерті Юркової матері, вирішили влаштувати зустріч батька з матір`ю Дмитра. Може відновляться їх почуття, та зійдуться під старість в однім домі.
- Що ти мені, Ганно "ви та ви"? Не чужі ми з тобою. Син у нас... - поправляв жінку Іван.
- Та не молоді ми уже, Іване, - ніяковіючи, пригощала наготовленими стравами святково одягнена Ганна. - Та й забула я вже тебе.
Сказала і ще більше почервоніла.
- А як на мене, то все, наче вчора було... Та й які ще наші літа?
- Які літа? Он твоя Людмила вже третій рік, як інший світ обживає.
- Може вже там і пару собі знайшла, - невдало пожартував Іван. - Не образиться, якщо і ми з тобою зійдемося.
- Ой не знаю...
- То дозволь залишитися, може й не погано нам буде удвох.
- Та я ж тобі не вказую на двері, але боязко все спочатку починати.
- Який то вже початок? Скоріш - продовження.
Після від`їзду синів Ганну знову охопила тривога. Хто вона Іванові - колишнє недорозуміння? Вже який місяць в одній хаті живуть, а серце так і не йокнуло. І вигнати не виженеш, бо нема за що, і немов уже зайвий цей чоловік в її житті. Коли потрібен був, то знаходився далеко, а іншого достойного так і не довелося зустріти. Який там вибір серед чоловіків після війни був? Скоріш вони, а не їх вибирали. Ті, що повернулися в село: і криві, і понівечені - жоден без пари не залишився.
Іван відчував невпевненність в стосунках, та нічим зарадити не міг. Порався в господарстві, важку роботу брав на себе, гнівався, коли Ганна хапала мішок або відра - чи то забувалася, чи не помічала його присутності. Ставилася, як до родича: готувала, прала, слідкувала, щоб вигляд мав охайний. Та й кращий шматок, зазвичай, діставався Іванові - не міг не помітити.
Якогось дня Ганна повернулася з крамниці. Відхилила рукою марлеву фіранку в дверному отворі (традиційний захист від набридливих спасівських мух), та так і залишилася стояти. Іван сидів в півоберта за столом і в глибокій задумі дивився поперед себе, немов у порожнечу. Куточки губ опустилися, розслаблене обличчя ввібрало в себе і біль, і невизначеність, і глибоку тугу. Серце у жінки стиснулося від несподіваного напливу жалю. Іван схопився з-за столу, стояв розгублений, наче його піймали на місці злочину. Ганна опустила на підлогу сумку.
- Ти чого, Іване? Ти чого? Дасть Бог, на вихідні сини приїдуть...
Повільно переставляла ноги, не зводячи погляду з обличчя чоловіка. Іван боязко ступив крок назустріч. Жінка рвучко обняла його і припала до грудей. Стояли нерухомо, допоки плечі обох не почали здригатися.
12.06.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=598897
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.08.2015
автор: Галина_Литовченко