Ви ніколи не бачили своєї смерті? Ось так…збоку, ніби спостерігач? Не бачили? Хіба що уві сні, правда?
Я прийшов до тями від звуку гучного пневматичного клаксона. Моя старенька, бувала в бувальцях, «дев’ятка» перетнула дві суцільних і неслась назустріч запряженому у «фуру» «КАМАЗу». Миттєво спітніла рука смикнула кермо вправо, фура, блимнувши «габаритами» промчала повз… Мої пальці дрібненько і так бриденько тремтіли, в паху смикало, а потічок поту лоскотав чоло та брову… Це капець!!! Повний абзац!!! Ви думаєте, я «очканув» через те, що заїхав на метр на зустрічну??? «Ха-ха» три рази! Не вперше… Бувало, що задрімаєш за кермом, склепиш повіки на якусь мить, та прокидався завжди вчасно… А років двадцять тому «заїзди» по зустрічній назустріч «фурам» були елементом «кидання понтів» перед дівками, які так прикольно вищали на задньому сидінні. Я знову подумки посміхаюсь… От цікаво, чи вони ( дівки), справді мало не впісювались від переляку, коли «підтоптана», але капець, яка надійна «трійка», на ста двадцяти неслась назустріч вантажівці, чи то було частиною антуражу? Та хто ж зна? Та і яка, зрештою, різниця, чому вони верещали, мов Вітас у своїй «Опері номер два». Ні… Це, таки, було прикольно…
Так що «зустрічка» та «фура» на ній мене не злякали… Ну, так… трішки адреналіну… Тремтячі пальці та спітніле чоло… Мене «ковбасило від того, що я почув та побачив якусь секунду тому: нога, що смикається, темна пляма на блакитних джинсах і вирячені очі. Мої! Вирячені! Очі! Моє тіло, що судомно смикається в зашморгу! Тихий хрускіт МОЇХ!!! шийних хребців… Противненький такий звук, ніби, як ото розгризаєш хрящик із свинячого вуха… Шия нила… Хоча… я вже потроху оговтувався, навіть чув музику, що неслася з динаміків. «…Now dance, fucker, dance…», «… Давай, танцюй, засранцю, танцюй…», шматували гітарними акордами тісний простір салону «The Offspring». Ха! Символічненька така пісенька. Я знову пригадав, як моє тіло витанцьовувало в зашморгу «танець святого Вітта». Ще те видовище… Присниться ж…
- А ти впевнений, що то був сон?
Юрко мимоволі поглянув у дзеркало заднього виду. На задньому сидінні, закинувши ногу на ногу, посміхався своєю сумною посмішкою Морган Фрімен.
- То ти впевнений, що то був сон?
- А, хіба, ні???
- Добре, синку, нехай сон… Ти тільки шию на ніч змасти «Апізатроном», щоб не нила, а… джинси…джинси доведеться випрати.
Юрко скосив погляд вниз. Штанина від паху і до коліна була мокрою.
- Ти хочеш запитати, чи не обіллявся, бува, водою?- випередив запитання Морган – Не знаю…Може і обіллявся…
- Ні… Я не про це хотів запитати…- витримавши трисекундну паузу заговорив Юрко, - Якщо… Якщо я помер, то… де ми?
- А ти помер?- запитанням на запитання відповів Морган.
- Я… Я не знаю… Але ж Ти… Ти маєш знати?
- Я? Так, Я знаю. Я ж – Бог. Я маю знати все.
- То я помер??? Де ми? Я був у зашморгу, тепер в авто… Тоді був день, тепер – ніч… Я помер?! Якщо Ти знаєш – скажи!
Морган знову посміхнувся ( він так часто посміхався своєю чи то сумною, чи втомлено – старечою посмішкою),
- Я знаю. Так, знаю. Якщо Я розмовляю з тобою, синку, то ти є. Така відповідь тебе задовольняє?
- Де ми???
Вперше з часу спілкування, Морган показав у посмішці зуби ( не такі вже, до речі, й білосніжні, як бувало у фільмах),
- Ну, судячи з написів на знаках, ми на трасі «Київ – Одеса».
- Я оцінив Твій гумор… Та я не про це…
- Розумію… Та Я іноді теж жартую. Погодься, Бог без почуття гумору – це так нудно…
- Умгу… Як і життя…
- А знаєш, синку… ( ти ж не проти, що я так тебе називаю? Бо ж всі ви, певним чином, Мої діти),-здавалося, що старий от-от засміється вголос,- Так от, синку, життя в усіх однакове… До речі, а чому ти вибрав саме зашморг?
Чому я вибрав саме зашморг? І знову я посміхаюсь чи то іронічно, чи саркастично… Чи те та інше разом… Ви не дивуйтесь і пробачте отой сумбур в моїй розповіді. Я ж не професійний оповідач. Не Гомер чи, принаймні, дідусь Панас, який розповідав колись із, тоді ще, переважно, блакитних, а не кольорових екранів малюкам «Вечірню казку». Я – звичайний сорокарічний чувак. Можна, навіть, сказати, пересічний, якому остогидло життя. Воно стало нестерпно сумним, занудним, тоскним… І нехай вас не дивує, що я розповідаю то про себе, то про якогось Юрка. Ще на початку я казав, що я і є Юрко, просто, іноді, бачу себе збоку… І тоді моя розповідь ведеться від третьої особи. Найприкольніше, що я сам не знаю, як воно буде наступної хвилини, секунди, яким буде фінал. Розповідаю ж я, так би мовити, в режимі «on line». Зараз я тихенько хихикнув. Навіть не хихикнув. Так…Хмикнув іронічно.
Вас, мабуть, теж цікавить, чому я вибрав саме зашморг? Не отруєння, не кровопускання чи ще щось… Справді, є ж чимало способів звести рахунки з життям (хоча, в мене до життя ніяких рахунків немає, збоку може навіть видатись дивним…та… неважливо).
Чому ж саме зашморг? Та просто це – швидко та надійно. Надійно в тому розумінні, що вороття назад не буде. Перетинання вен в теплій ванні… кажуть, що це – практично безболісно, але… в будь який момент можна передумати, накласти джгути, затягти їх зубами. Забинтувати… Перетяти разом з венами сухожилля? Капець! Це так боляче, що навіть тепла ванна не допоможе. Отруєння? Та воно швидке хіба якимсь цианідом. А де його взяти. Уявляєте, заходить до аптеки відвідувач і буденним таким тоном запитує: « А у вас немає, випадково, якоїсь отрути з групи цианідів? Ні? Немає? Жаль… А не підкажете, куди я можу звернутись? До чергової аптеки? Тридцять друга сьогодні чергова, так? Дякую…». Прикольненько було б… До речі, крім зашморга, є й інші надійні варіанти. Правда, вже не стовідсоткові… Та й немає у цьому світі стовідсоткової впевненості ні в чому… Ну, хіба в Богові, тобто, в Його існуванні…
А чому мені, раптом, все набридло? Та не раптом, але… розповім пізніше… якщо встигну…
Морган так само усміхався своєю «фірмовою» посмішкою,
- Життя у всіх однакове, синку, просто кожен робить його таким, як хоче: або щасливим, або нещасним.
- Це все ілюзія,-закипаючи, невідомо від чого, ледь спромігся на відповідь Юрко,-
- Щастя… Та й нещастя – це ілюзія…
- Ти почуваєшся нещасним, синку?
- Ні…
- А як ти почуваєшся?
- Ніяк… Просто ніяк… Мені набридло створювати ілюзії… набридло брехати самому собі… А щастя… Немає його насправді…
- А хіба вам так погано живеться у світі ілюзій?
- Я… Я не хочу, тобто, не хотів ілюзії щастя… Я хотів бути щасливим! Просто по справжньому бути щасливим!!! – Юрко перейшов на крик.
- А тепер?
- Тепер?! Тепер я знаю, що все – ілюзія!!! – дикий неврастичний сміх стрясав Юркове тіло секунд двадцять,
- А тепер – все… - промовив він шепотом і різко смикнув кермо вліво, назустріч сліпучому світлу «MANa», що рухався по зустрічній. Водій сорокатонної вантажівки взяв максимально вправо, щоб уникнути зіткнення. Удар прийшовся в ліву сторону передка «дев’ятки», її відкинуло вбік і почало крутити, мов дзигу… Якби хтось зміг зазирнути до салону авто крізь тоноване дешевою «американкою» скло, то побачив би в салоні двох чоловіків: сорокарічного, а, може, й молодшого, за кермом, його очі палали диким вогнем а сам він заходився не менш диким сміхом і темношкірого сивобородого дядечка, який посміхався сумною та мудрою посмішкою…
«Дійство» тривало недовго, секунд десять. Машина припинила обертатись, мов дзиґа, зупинилась…щоб прийняти на себе удар наступної вантажівки. Юрко бачив усе, ніби у сповільненому в кілька разів відтворенні відео. Йому на якусь мить здалося, що передок «КРАЗа» перетворився на пащу дракона, який пащею, переповненою десятками хижих зубів, пожирав стареньку «дев’ятку». Та, в якийсь момент, відео набуло нормальної швидкості відтворення. Страшний удар кинув Юркове тіло на кермо, ребра затріщали і впилися гострими пазурами в легені, розриваючи їх. Коли Юрка до половини викинуло через скло, капот «дев’ятки», що відкрився та скрутився від удару, мов кришка консервної бляшанки, видираючи з Юркового обличчя клапті шкіри та ламаючи носа… За якусь мить все стихло… Навколо місця пригоди почали збиратися водії. У світлі місяця та фар було видно пожмаканого, мов ганчір’яна лялька, сорокарічного чолов’ягу, що лежав на передку старенької « дев’ятки» ( чи на тому, що залишилось від передка). Він не майже не міг ворушитися, лише кліпав очима, які заливала кров. Кров, взагалі, лилася звідусіль, звідки тільки могла литися… При спробі щось сказати з рота у чоловіка просто вихлюпнулась густа, майже чорна кров. Ще він ледь-ледь ворушив вказівним пальцем правої руки. Якби хтось подивився в тому напрямку, то побачив би на узбіччі темношкірого сивобородого дядечка, як дві краплі води схожого на актора Моргана Фрімена. А, якби хтось ще й прислухався. То почув би, як дядечко промовив стиха: « А це – теж ілюзія, синку? Як ти вважаєш?» Але в той бік ніхто. Крім Юрка не дивився… А він бачив, хоч і крізь кривавий туман… І чув, хоча його свідомість теж уже огортав туман… А всі дивилися на Юрка і дивувалися не якимось там сивобородим темношкірим дядечкам, схожим на Моргана Фрімена ( як дві краплі води, до речі), а тому, чому в цьому, вщент потрощеному авто, ще продовжувала грати музика. Співали легендарні «The Offspring». Вони якраз співали «…Now dance, fucker, dance…», «… Давай, танцюй, засранцю, танцюй…»…
Далі буде.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599119
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.08.2015
автор: посполитий