Це наче відкрити очі і зрозуміти, що темрява все ще існує. Ти не можеш помацати її, але відчуваєш, що вона нікуди не зникла.
Жоден з старих ліхтарів – їх було три – не працював. Так само було і в під’їзді: хтось викрутив усі лампочки, тому Едгар зменшив темп, обережно нащупуючи кожну сходинку по дорозі до ліфта.
- Зберись. Це необхідно! – проклинаючи усе на світі, а найбільше розряджений телефон, гаркнув молодий чоловік.
Страх заповнював свідомість, беручи верх над людиною. Якби було світло – Едгар не думаючи почав би підніматись пішки, та до восьмого поверху занадто велика відстань, щоб добровільно ступати в непроглядну темряву, ризикуючи зламати ногу, в кращому випадку. Двері ліфту відчинились – Едгар запанікував.
«Забудь про страх. Ніякої клаустрофобії не існує. Ти не боїшся».
Авжеж він боявся.
Стиснувши руки в кулаки він намагався не думати про те, наскільки малим був цей ящик і що в будь-яку мить трос, що тримав його, може порватись і він полетить вниз. Смерть у старій коробці, де над запахом мокрої котячої шерсті переважав запах людського поту та дешевих сигарет.
Секунди видавались хвилинами. Нервово провівши рукою по мокрому лобі він витер її об шкіряну куртку, поношену, на що вказувала обдерта шкіра на краях рукавів та біля коміра.
Нарешті. Двері ліфту відчинились і Едгар знову зустрівся з темрявою.
На щастя, зараз відсутність світла була перевагою. Ніхто з сусідів, що обожнюють плітки, нічого не побачить, а отже, менше клопоту.
Він так часто заходив у ці двері, що інтуїтивно повернув наліво та підійшовши так близько, що від дверей його відділяло лиш декілька сантиметрів, почав прислухатись. Тиша. Не маючи бажання порушувати спокій, іншими словами – відсутність будь-яких ознак життя, Едгар проігнорував дзвінок, нахабно відкриваючи двері квартири з номером 804.
Аделаїда вже чекала.
- НЕ МОЖЕ БУТИ! – викрикнула дівчина. – Що ти зробив зі своїм волоссям?!
- Позбувся, як бачиш, - полегшено відповів Едгар, засуджуючи дівчину поглядом за таку голосну реакцію.
Руки Аді пройшлись по тому, що залишилось від його кучерів, що вічно заплутувались між собою і часом нагадували маленькі гнізда. Едгару хотілось протягнути руку та ще раз відчути їх на дотик. Його рука сіпнулась, та він вчасно зрозумів, що кучерів більше нема. Аді зрозуміла цей незакінчений жест та відвела очі.
- То і як…
- У нас є справа, пам’ятаєш? – він не хотів її переривати, власне тіло чоловіка не слухало його, і це був другий раз за день, коли він присів хоч на певний час, а вона говорила про кучері.
- Звісно, - дівчина миттю перемкнула увагу на дещо важливіше, ніж обрізане волосся.
Така Аді йому подобалась.
- Приніс?
- Як і обіцяв, - Едгар посунувся на дивані, що насправді був розкладним кріслом, даючи дівчині змогу сісти поряд.
Едгар повільно розтегнув куртку, дістаючи з внутрішньої кишені мініатюрну дерев’яну шкатулку.
- І скільки ж людей постраждало через це? – безсоромно поцікавилась Аделаїда.
- Зараз не про це.
Тремтячими руками він потягнувся до маленького скарбу, маючи намір відкрити шкатулку. Спочатку невпевнено та повільно, а пізніше з силою та вже помітним роздратуванням він смикав шкатулку, та марно. Нічого не відбулось.
- Зачинена! – злість пронизувала все нутро.
- Ай-ай-ай, яке нахабство, - кривляючись, цмокала губами Аді, наче очікувала подібного.
- Неси ніж! – ігноруючи насмішки скомандував Едгар.
- Ні в якому разі, - вона миттю вирвала шкатулку з його рук, вирячивши очі. – Ми не маємо права псувати її. Нам навіть не відомо, що саме в середині!
- Я знаю, що там! Багатство. Неси ніж.
- Ти ще й розум втратив заодно? Потрібен ключ, телепню.
Вона виводила його. Підіймаючись з місця він бажав викричатись, та згадавши про сусідів, що неодмінно прибіжать поглянути на чергову драму, натомість зашипів:
- Ти хоч знаєш, через що мені довелось пройти, щоб дістати це? Що робила ти, доки я ризикував власним життям?
- Як ти смієш! Що Я робила? Якби не я – нічого б не було. Якби не я – ти б загинув, і неодноразово. Так спішив, що забув ключ. Навчити тебе думати наперед? Оцінювати ситуацію? Аналізувати? Не здивуюсь, якщо він лежав зовсім поряд, а ти просто не помітив.
- І що ти пропонуєш, повернутись за ключем? Вони досі вже виявили крадіжку! – йому знадобилась хвилина, щоб сказати хоч щось крім того, як сильно він ненавидів її у цей момент.
- Зараз глибока ніч. Там не охорона, а одні ідіоти, які досі нічого не помітили крім власного хропіння. Маємо час до ранку. Даю гарантію.
- Твоя взяла. Та якщо я помру, бо твій бабський мозок підказує тобі бути обережним з дерев’яною шкатулкою - ти своє отримаєш.
- Боюсь, в такому разі тобі буде одначе байдуже. А зараз, мій бабський мозок підказує, що пора рушати!
*
Ключ на руках.
Вона дивилась назад на те, що вони залишили після себе, рахуючи тих, хто постраждав уві сні, та все було так швидко, що навіть не помітив, що сталось. Безболісний кінець.
Він дивився вперед з думкою про те, що всі його злочини покриються тим, ким він стане в майбутньому. Часом забуваючи чому він почав це, в хвилини, коли совість гралась з ним, Едгар згадував причину і це слугувало для нього виправданням.
Вони стояли посеред поля, заїхавши так далеко від міста, наскільки це можливо.
Руки Едгара не слухались, від хвилювання його кидало то в жар, то в холод, і все це супроводжувалось нудотою.
Аделаїда повільно сунула ключ в замкову шпарину та хвилину вагаючись, все ж підняла кришку. На мить серце перестало битись. Вони відступили крок в сторону, фари машини світили їм у спини і через це спочатку вони не побачили нічого.
Зі страхом в очах підносячи вкрадений скарб ближче до світла, Аделаїда відчула як серце знову взялось качати кров, що забриніла по венах.
На дні маленької дерев’яної шкатулки лежав згорток паперу. Всього лиш згорток паперу… Очі-копійки Едгара втупилися в одну точку, а густі брови трохи опустились. Він не знав, що очікував побачити, та щось в голові підказувало, що точно не це.
Не втрачаючи надії, переконуючи себе, що це якийсь код чи чек, він розгорнув згорток і перші хвилини мовчав, що налякало Аді.
Ніхто не охоронятиме чеки на забутому всіма заводі. Чеки не тримають в дерев’яних шкатулках.
Його очі розширились до неможливого, а з уст почали вистрибувати один за одним різноманітні лайки.
- Що там? – тихо поцікавилась Аді, в нетерпінні готова вирвати пергамент з його рук.
- Це сон, - пробурмотів той.
- Що? Що ти мелеш? – нерви здавали.
Їх ось-ось будуть розшукувати, а він бубонить якісь нісенітниці.
- Тут так пише: «Це сон».
- Ти впевнений? – вона все таки вирвала згорток, ледь не роздерши його навпіл. – Щ-що?!
- Це сон, - опустивши руки з божевільним виразом на обличчі прошепотів Едгар.
Здавалось, якби у нього були кучері, вони б так само опустились у відчаї та нерозумінні.
Аделаїда та Едгар підняли очі вгору і світ наче почав стикатись. Як вогонь спалює все живе, так в цей момент світ звужувався на їх очах. За мить залишились тільки вони, машина і білий фон.
Підійшли до краю і міраж позаду й під ногами перетворився на пісок. Пісок сипався вниз, а знизу не було нічого.
Вони відчули, як серед [i]нічого[/i] зникають і їх тіла.
Зникли.
Тіл більше немає, а вони досі щось відчувають.
Вся тяжкість світу у їх головах. Кудись же вона повинна дітись.
[i]Нічого[/i] – це не порожнеча.
[i]Нічого[/i] – це нічого і одночасно – [b]все[/b].
Їх думки шукали себе серед [i]нічого[/i], там, де не було нічого. Вони воліли б відчувати хоча б власне тіло.
Падаючи з [i]нічого[/i] – вони виявили [b]щось[/b].
Тверде, стійке, і що добре – їх тіла теж були там.
Дух повернувся до тіла і тяжкість, яку довелось відчути перед цим, знайшла іншу точку опори.
Очунявши, вони побачили, що досі тримають в руках пергамент зі словами: «Це сон».
Задумуючись над написаним, тяжкість світу знову впала їм на голови, і з нічого вони падали на щось.
Десятки разів, доки один з них не крикнув: «Ні, не думай про це! Ми повинні контролювати думки, щоб це перестало повторюватись!»
Відганяючи думки про сон, вони напружували мозок, з усіх сил змушуючи себе думати про щось інше. Над ними знову висіла вся тяжкість світу, повільно опускаючись на голови.
- Повторюй за мною! – в паніці закричав Едгар. – Ми на березі.
- Ми на березі, - заплакана Аді відчула, як тяжкість завмерла в очікуванні.
Це додало їй мужності.
- Вода торкається наших ніг.
- Вода торкається наших ніг, - тяжкість повільно піднімалась вгору, перестаючи нависати над ними.
- Близько берега багато медуз.
- … І ми ловимо їх, щоб разом поховати під каменями. Це не піщаний берег. Скрізь камені.
- Е-е, так, саме так, - на секунду Едгар розгубився.
Чим більш детально вони описували свої дії та все, що оточувало їх, - тим реальнішою виглядала картина, яку вони вгадали, і куди прибули одразу ж, як тільки повірили.
- … А тепер ми просинаємось.
- А тепер ми просин… Стоп, ЩО?! – Аді не встигла закінчити, як все зникло.
*
Одночасно прокидаючись з диким виразом на обличчі, вони не відразу усвідомили, що це був сон, і їх тіла насправді тут, лежать на ліжку.
На годиннику Едгара була сьома ранку.
Аделаїда нащупала телефон. Одинадцята.
- Пора на пошуки.
- До нових зустрічей…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599444
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.08.2015
автор: Lily Grant