Похмурий дощовий ранок. Понеділок. Час, десь близько шостої години. Що може бути гіршим? Зате, є однин великий плюс – на вулиці не жарко, але до всіх вищеназваних мінусів є ще один – висока вологість повітря, від якої тяжко дихати.
Тож я прокинувся в таку рань за для того щоб зустрітися з роботодавцем політологом паном Володимиром, який наче обіцяв мені працевлаштування, чи щось на кшталт цього. А сьогоднішня зустріч – щось на зразок співбесіди. І як я підозрював зустріч о сьомій тридцять це як перевірка на лояльність і самопожертву.
- Ну то й добре, на самопожертву я здатний. – подумав я.
- Це ще не саме страшне що траплялося зі мною. Прийду додому і відразу ляжу спати. – продовжував я думати тручи кулаком заспане око.
Доречі, про такого політолога як пан Володимир я раніше десь чув, а можливо й ні. Можливо це із за прізвища, носіями якого є багато різних політиканів і мені здалося що я його знаю. Запити в гуглі результатів не дали, всезнаючий гугл показав мені жінку з тупим обличчям і товстого чоловіка, переважно у вишиванці.
Але то все неважливо. Я зібрався і сонний і втомлений поїхав на одну із станцій метро, де мені була призначена зустріч. Як і домовлялися, вже о 7:30 я був на місці, коли чую в кишені вібрує телефон. О! пан Володимир телефонує. В трубці чую щось нерозбірливе, з цього нерозбірливого я зробив висновок що пан Володимир запізниться. Я почав чекати.
Близько восьмої години з людського потоку виринає він, політолог пан Володимир. Ще з далеку голосно, так що всі чують окликає мене: «Це ти Максім?»
Я ніяково киваю голово і ми йдемо в напрямку виходу.
- Навіщо так кричати. – подумав я.
Окинувши його поглядом, скажу одне – не схожий він на політолога. Я би сказав він змахує на жителя села що приїхав в Київ на базар торгувати редискою. В очі кидався затасканий білий пакет з супермаркету з яким його власник пан Володимир мабуть неодноразово робив свої вояжі по місту, в середині пакета виднілася пачка памперсів для дорослих. Памперсів для дорослих!? На хвилиночку!
- Це ж не йому напевно. – подумав я.
- І навіщо шанованому політологу памперси в целофановому пакеті ? І якого хріна цей знатний політолог їздить в метро? – Думки носилися в голові. А тим часом я продовжував його роздивлятись. Брудні штани, зтоптані черевики, сорочка недбало заправлена. Зхожий на кого завгодно тільки не на політолога.
Ми направлялися в лікарню. Ще вчора розмовляючи по телефону він сказав що нам треба відвідати в лікарні батька. Я погодився тому що батьки – це святе як не крути, але на біса мені провідувати його хворого батька?
Вийшовши з метро ми попрямували до магазину де пану Володимиру треба було скупитися перед лікарнею. По дорозі ми, обмінювалися скупими репліками. Пан Володимир робив вигляд, наче йому все одно.
- Якби я запізнювався то він би мене не чекав – подумав я.
На вулиці йшов дощ, було гидко і неприємно, хотілося спати.
- Зате не жарко - подумав я.
В таких місцях як супермаркет зранку, та ще в понеділок, виявляється зовсім малолюдно. Вірніше кажучи серед покупців, ми були одні, по магазину шастали робітники, розкладали товари на полицях, міняли цінники, одним словом займалися своєю роботою.
Пан Володимир, дуже голосно розмовляв, що в магазинній тиші особливо помітно. Здавалося, що всі все чують. А він щось питав мене і щось розказував сам, про імпотентів, дибілів, про шкільні оцінки, червоні дипломи і золоті медалі, та ще про багато чого. Я не слухав, а тільки робив вигляд що слухаю і давав якісь неконкретні відповіді на конкретні питання - я думав.
- Чому він так голосно розмовляє? – думав я.
- Це напевно така манера спілкування, або неповага і завищена самооцінка. – продовжував я думати.
- Це щоб здаватися зверхнім, он як він бере з полиці пляшечку з йогуртом, дивиться на етикетку і майже жбурляє її знову на полицю, наче він її ненавидить.
- Нахріна брати товар з полиці і жбурляти його назад наче шмат лайна?
Потім я почув запах. Запах знайомий і неповторний, це був перегар.
- Пан Володимир виявляється вчора хильнув непогано. Ну з кожним буває. – подумав я.
- Тепер ясно чому в нього такий вигляд і відношення до світу наче він їжака проковтнув.
Як потім виявилось, пан Володимир десантник і вчора стрибав з парашутом. А можливо просто набрехав, бо всі люди які несуть відповідальність на державній службі – брехуни. Цим я і пояснив собі його поганий настрій і дещо фамільярну поведінку характерну всім військовим людям.
Нарешті ми вийшли з супермаркету. Знову дощ. Далі дорога в лікарню. Пан Володимир навантажив мене пакетом з покупками і вже згадуваним затасканим білим пакетом в якому виднілись памперси.
Блядь! – подумав я. Це слово виникало дуже часто в моїй голові всю останню частину дня.
Нічого не поробиш, довелося нести, якщо хочу працювати. Але я не хотів працювати на пана Володимира вже після декількох хвилин знайомства. Він повів мене через широкий проспект, ми перейшли через газон, потім зістрибнули з високого парапету.
- Я десантник! – нагадав мені Володимир Олександрович стрибаючи на проїзджу частину з півметрового парапету.
- Угу – сказав я.
- Блядь, старий пердун, он перехід поруч!
- Блядь ну швидше рухай ногами!
Ми неквапливо пішли через дорогу, хоча мені хотілося якомога швидше забратися з проїжджої частини, та пан Володимир крокував своїм неквапливим кроком, а я був навантажений хоча й неважкими, та все ж таки об’ємними пакетами. Я подумав, що ми як рицар і його зброєносець.
На території лікарні Володимир Олександрович зкомандував зупинитись під деревом, де був сухий клапоть асфальту, а мені віддав наказ, знайти в пакеті молоко куплене у вищезгаданому магазині. Я довго рився в пакеті, а пан Володимир, добродушно коментував мої незграбні рухи.
- Не поспішай.
- Не нервуйся. – казав він.
- Кабіну завали! – думав я. Нарешті я знайшов і подав йому пляшку.
Він з насолодою, великими ковтками пив молоко і щось розказував, запитував. Я відповідав коротко і намагався бути люб’язним.
- Сушняк – подумав я.
Випивши цілу літру молока ми рушили далі. Пірнаючи в різні повороти між будівлями лікарні ми підійшли до якоїсь споруди і зайшли в середину. Виявилось що це один з корпусів. До їдкого запаху сечі в перемішку із запахом немитих тіл, додавався ще запах давно неприбираних туалетів. Мені стало недобре. Хотілося бути в будь якому іншому місці але не тут. Але я не подавав виду.
Мій супутник привітно вітався з людьми в білих халатах, називав усіх «сонечками» і випромінював дружелюбність. Ми зайшли в палату, де лежить його батько, разом з ним там був ще один дідусь, який лежав і тільки дивився в стелю.
Батько пана Володимира, складав враження колись сильної людини, та зараз він нагадував в’ялий овоч. Я із дивився на те як пан Володимир обходиться з батьком, стримано, але з любов’ю. Я подумав - треба якось допомогти, що стояти і дивитись, це ж тупо. Але з іншого боку що я допоможу? Що мені запропонувати памперс поміняти? Проте як відчуваючи це, пан Володимир заходився командувати мною, що мене спочатку обурило, а потім обурило ще більше.
Навіщо мені сторонній людині чистити мандаринку для хворого діда якого я вперше бачу? Так звісно шкода людину, але навіщо я витрачаю свій час стовбичачи тут у смердючій лікарні.
Я почистив мандаринку і протягнув дідові, я тримав її перед обличчям, але старий овоч її не помічав. Тому я просто поклав її на тумбочку.
Тим часом працівниці лікарні почали ранкові процедури з сусідом по палаті з таким же овочем як і перший. Вона зняла з нього всраний памперс і почала гігієнічні процедури. А пан Володимир, почав брити свого батька. З мене було годі!
Я під приводом. Що мені треба в туалет, вийшов з лікарні і пішов до метри постійно повторюючи про себе слова - сука і блядь, а також безліч інших.
Вже ввечері, вдома, я зрозумів, що не зовнішній вигляд, ні манери, не є показним людяності. Я думав про пана Володимира, про його батька, про те навіщо мені довелося це пережити? Хоча звісно це не саме страшне і неприємне, що може побачити і пережити людина, але все одно. Мені стало ніяково перед самим собою і соромно за себе, за те чому я раніше не пішов і чому не послав на три літери цього дибіла. В нього ж на обличчі написано що він який збочинець або психічно хворий…
- А він точно хворий – подумав я. А потім заснув.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599753
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2015
автор: MaximeliaN