А чи ви бачили як зорі помирають,
В одвічній тиші, серед сизих вечорів?
Ні? Тоді віддайте подих небу й прислухайтесь-
Вони згасають в самоті.
Ми загадуєм на добру долю
тоді, коли вони летять в ніщо.
Не бачачачи країв простори,
Не помічаючи будь- що.
Як зорі гаснуть, так і згасаєм ми,
Закривши двері у прозору душу,
За браку сил ми не чекаємо семи,
А біля п'ятої скидаєм ношу.
Ми спотикаємось і думаєм що так і треба,
Ми вдарились і думаєм- пройде.
Як народились, вже маримо блакитним небом,
І не шукаєм щось, бо знаєм що прийде.
Хоч би хтось сказав вже годі досить,
Будь-хто нехай кричить і б'є в стіну.
Той, хто вже цілу вічність носить,
Мовчанку нашу. Твою й мою.
Той, хто із принципів не піде вправо
І вліво не зверне, піддавшись волі.
Той, на кого я подивлюся благанно,
На того, хто плюватиме на долю.
Бо я у свою чергу теж мовчу,
Бо десь, можливо, у підсвідомості заклали,
Що коли темно я не запалюю свічу,
І щоб не знала правди - прошу щоб мені збрехали.
Я гасну, гасну полум'ям кривавим,
Бо спокою не можу знайти я.
А чому ти гаснеш, я на жаль не хочу знати.
Така можливо доленька моя.
І я не бачила як помирають зорі
В одвічній тиші, серед сизих вечорів.
Я все ж загадую на добру долю.
І все ж мовчу, коли читаю ці рядки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600239
Рубрика: Інша поезія натхнення
дата надходження 17.08.2015
автор: Дана Креп