Мій дід не велет був і зовсім не титан,
Та дух міцний він мав, тому й злітав
Над тими, честі хто не мав, не боронив.
Сльози своєї теж він не зронив,
Коли його з сім’ї забрали, від дітей,
Коли вини його – ні в чому і ніде.
Він свято вірив, що повернеться в сім’ю,
Пригорне діток і дружину теж свою,
Й знов працювати будуть разом на землі,
І то дарма, що дітки ще малі,
До праці їх привчати вже пора,
Не осоромила щоб в старість дітвора.
Та віра та розбилась на скалки,
Коли вели його в районний центр стрілки,
Й коли нікчемний вирок він почув,
Нечистий теж сміявся досхочу.
Як знати міг про те дідусь тоді,
Проживши чесно все життя в труді,
Що на таких, як він, буде погром?!
Хтось долею назве це… Ні! То – зло!
Й вини не зніме тут звичайне каяття,
Бо на кону стояли там людські життя,
Сирітські долі і важкі вінки вдови…
Що думаєте про оце все ви?
21.10.2013.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601147
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 21.08.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)