Моїм братам і сестрам: пам*ятаємо своє коріння..
1
В степу, мов вітер невсипущий,
На жменьку мужніх козаків
Загін на конях налетів
Татар , озброєних і злющих.
Прийшлось виборювати право
В кривавих зблисках на життя –
В них спалахнуло завзяття,
Мов смолоскип в пітьмі яскраво.
Хоч вовком вий чи лиш тривожся
В вогні незборних протиріч –
Тут тільки битва, тільки січ
Знайде під сонцем переможця.
А їх , з розкосими очима,
Як у термітнику комах…
Не промайнув й на хвильку страх,
Що преться сила незборима.
Зімкнулись воїни у коло,
Де спина друга, як стіна;
В руках шаблюка, як струна,
Злетівши ввись, співає соло.
Є вбити іншого потреба –
В міцних руках звивалась сталь,
Метались полиски у даль,
Мов феєрверки на пів – неба.
Звучали клятви і молитви,
Допоки світ двигтів огнем –
Земля змішалась з білим днем,
З росою – кров на полі битви.
А вороги на хвилі шквалу
Летять на землю , як снопи…
Та й хлопців рідшають ряди,
Бо й козаків злягло чимало.
Клинок здіймаючи насилу,
Стоїть, хитаючись Роман,
Лежить поранений Іван,
А поруч – зрублений Кирило.
Дзвенить і стогне перекатом…
-Мій брате, чуєш? Озовись!
По чарці вип*єм ще колись, -
Павло регоче , наче кратер.
Щоб не лишитись в самотині
І не спалить життя мости,
Під бік Павлу без суєти
Микола тулиться без спину.
-Он яничар на тебе суне,-
Павло викрешує слова…
Ще мить – з шипами булава
Миколі голову проклюне.
-Тебе не здам землі холодній, -
Підставив кисть свою Павло…
Спітніло зморене чоло,
Аж потемніло , як в безодні.
В бою значні понісши втрати -
Лежали вбиті в штабелях,
І власне втямивши про крах,
Татари стали відступати.
2
Від Бога, певне, цей талан,
Бо не проймає груди туга –
Павло в бою не втратив друга,
Хоч кисть й ятриться , мов тюльпан.
Кремезний тулуб, як на це ,
На животі жирком лисніє,
Міцним здоров*ячком зоріє
Його округлене лице.
Високий зріст, стрімке чоло,
Зіниці кольору бурштину,
У теплім погляді росинок
Ясних незлічене число.
Кулак в Павла, як в гирі шар,
З металу молот стопудовий;
Кирея ,вишита чудово,
Ховає пояс шаровар.
Микола ж кривиться від ран,
Штани й сорочка в плямах крові…
І тільки іскорки любові
Не встигли згаснуть , як екран.
Худий , малий, а не секрет –
В гурті між них багато важив:
Промовить слово, як зав*яже,
Й змістовний випише декрет.
Під ритм танцює , ніби змерз,
Махає білими руками -
Це ж смерть між чорними валами
Під сонцем танчить полонез.
І де знаходить лиш азарт
Натура жвава та весела?
-Султану шкрябаю новелу, -
Сміється, кидаючи жарт.
Волошки сині у полях,
В рубінах сяючу калину –
Побачиш рідні Україну
В його примружених очах.
3
Павло з насупленим лицем
Про вартість мислить перемоги,
Шукає схрещені дороги,
Щоб ніч не стала тягарем.
Микола вправним рухом рук
Без допомоги, самотужки
Свою сорочку рве на смужки,
Щоб козаків позбавить мук.
Цілюще зібрано зело
Кладе на зрізи вмілим хистом,
Снагу відчувши особисту,
Щоб швидше в часі зажило.
Поклали вбитих на палаш –
В ряду хрещених й не святенних…
Схилившись ниць, за убієнних
Всі прочитали «Отче наш».
В шапках грудки , німі жалі,
Носили довго на могилу –
Бугор насипали насилу
З сирої матінки – землі.
Хтось пропонує, щоб намет
Під ніч напнути в цім безмежжі;
Мовляв, не край же тут ведмежий,
Щоб влаштував собі бенкет.
А хтось підказує: - Малу
Фортецю вириємо з грунту,
Щоб в темноті не сталось бунту,
По черзі станем на валу.
-Брати мої, у тому річ, -
Тримає відповідь Микола, -
Не захистить нас місце голе,
Тому вертаємось на Січ.
4
Губились в музиці світанків,
Шмагали стрій в степу вітри…
І день , і ніч прийшлося йти –
Аж ось на Січ зайшла паланка.
Зустріли шумом їх гаї…
Після тривоги та напасті
На діл росою хочеш впасти,
Щоб сон гойдали солов*ї.
-А що , Миколо, всім на зло
Сьогодні сходим до шинкарки,
По чарці вип*єм, свіжу шкварку
З*їмо , -роздумує Павло.
Травневу втому міст і сіл
Сховав в сутану синій вечір…
Присіли хлопці два статечні
В корчмі солом*яній за стіл.
Тоді не знали заборон –
Купили всякі викрутаси :
Сальце, вареники, ковбаси…
І в бутлі сивий самогон.
Коли розслабив трохи хміль ,
Павлу Микола : - Душі черстві…
То ж поклянемось у братерстві,
Щоб мати навпіл хліб та сіль.
Звучали з вуст прекрасні рими :
-Ти врятував мені життя,
Твоя Судьба – це і моя,
Тому навік ми побратими.
5
Вже так судилося зіркам :
Вони дотрималися слова,
У тиху осінь на Покрову
Явились разом в Божий храм.
Як став священик за вівтар,
Дружок з дружком перехрестились
Та з православними молились,
Духовний випивши нектар.
До Богородиці пройшлись
І для низенького укліна
На діл упали – на коліна,
Посповідавшись , поклялись :
-Щоб всі це чули всі це знали –
Клянемось горілки не пити,
Клянемось брат брата любити,
Клянемось Україні вірно служити, -
Під омофором промовляли.
Поцілувавшись, обнялись
Перед іконою святою
І , освятивши власну зброю,
Скріпляти клятву ту взялись.
Прийшлося шаблями обом
Вчинить надсічки на долоні,
Щоб впали крапельки червоні
У срібні келихи з вином.
Пізнали радощі сповна,
Похвальні погляди уздрівши…
І навхрест руки переплівши,
Ті чаші випили до дна.
-Щоб там не сталось , не було
Весною, влітку, в осінь , в зиму,
Тепер ми справжні побратими, -
Присутнім стверджує Павло.
6
Турецькі орди та ляхи,
Татари кляті, як васали,
Вкраїну – неньку роздирали
Хто зна за зло яке й гріхи?
На Січ примчався вістовий:
-Палають села… Божевілля!
Дівчат – невільниць із Поділля
Жене до Криму турок злий.
Щоб серед орд тих сіять страх
Й невільниць визволить з полону,
Кіш козаків крізь тьму бездонну
Галопом мчить на Чорний шлях.
Імла така, що і в лупу
Хвоста коня не помічаєш…
Хто ж знав – їх засідка чекає
Й коротка сутичка в степу.
Худий , малий, але рука
Тверда і впевнена в Миколи…
І відлітають , наче бджоли,
Тіла ворожі від Павла.
А що тут вдієш? В кілька раз
Була над ними перевага…
То ж яничари за розвагу
Паші виконують наказ.
Який у чистім полі схрон?
Козацький кіш перерубали,
А хто поранений – зв*язали,
Забравши друзів у полон.
7
Підлеглі влещують паші :
-Це він, це він, сказати мушу,
Губив безжально вірні душі,
Тому й не жить його душі.
Байдужі очі , наче скло,
У набундюченого хана:
-Хохлів, невірних і поганих,
Негайно знищити на тло!
-Негайна смерть – для вас калач!
Калічте, бийте, що є духу,
Позбавте зору , нюху , слуху, -
У груди тикає ловкач.
-Більш не побачиш ти зорю! –
То ж яничари проти ночі
Кинджалом викололи очі
За мить одну богатирю.
Ввели Миколу поміж тим…
А як забачив в друга вирви:
-Вам ще замало нині чирви?
І я залишуся сліпим.
-Лиш для страждання чи для мук
Хто в рабстві жити довго схоче?-
Свої Микола вирвав очі
Одним умілим рухом рук.
Отетеріли вороги….
Дійшовши пам*яті нарешті,
Козацькій доблесті та честі
Віддали шану, мов борги.
Коли прийшла на те пора,
Лишивши їжу й воду в дзбанку,
Їх переправили до ранку
На протилежний луг Дніпра.
Із очеретів та боліт
В тумані вивели на луки
І , розв*язавши сильні руки,
Калік пустили в білий світ.
Микола Стасюк
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601192
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 21.08.2015
автор: plomin