Антонівка, прищеплена на дичку,
Як дар садівникові за труди,
Щорічно мала добру звичку
Родити людям запашні плоди.
Родила їх десятки років,
Та врешті почала хворіть.
Хитав її вітрюга на всі боки,
ВзнакИ далась утома довголіть.
Поволі сохнули за гілкой гілка
І згодом урожай вже зник.
Приніс тоді свою зубасту пилку
До яблуні вже інший садівник.
І незабаром яблуньки не стало,
Лишився пень журливої пори.
Та раптом брунька, яка довго спала,
Пустила гілку юну з-під кори.
І садівник почав її плекати
Й зростив із неї славне деревцЕ.
Коли ж діждався яблуко зірвати,
То зрозумів, що він хотів не це.
Було воно дрібницею дрібниця,
Геть не смачний, і зовсім кислий плід.
На пні старому виросла кислиця.
Їй гарний смак щепити було слід!..
Те ж із малям, якого пестить мати,
Сліпу любов даруючи диті,
Забувши, що від нього треба мати
«Солодкий плід» в майбутньому житті.
Тож дбаймо, люди, про своє майбутнє ̶
Щепімо дітям Божеську мораль.
Створімо разом сильне і могутнє
Нове суспільство, чисте, мов кришталь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601343
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.08.2015
автор: Микола Холодов