Освіту має начебто і фах,
І річ не в тому – чоловік чи жінка,
Бо диригент за сутністю – вожак,
Що зграю відчуває до клітинки.
І клин пташиний, ввірений йому,
Високий помах палички пильнує,
Хоч ноти знає кожен: на кону
Політ від Музи в небо, а не всує.
А диригент зашпортався в ключах,
Кульгає ритм (не пісня – жменька тактів).
Оркестр, хай і з полудою в очах,
Хай навмання, – не припиняє грати.
Та вожаку – аби був чистим фрак,
Від пісні ж слід розтане, мов хмаринка.
А коли замість Штрауса [i]попса[/i],
Від того шкода (мниться) невелика.
І вухам, власне, не потрібен слон –
Вони й без того зробляться глухими.
А сам оркестр, догравши форс-мажор,
Розсиплеться по нотах на руїни…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601581
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.08.2015
автор: ptaha