Висóка скéля. Бíля нéї
Нарóду ти́ск. Із Іудéї,
З Єрусали́ма, з Галилéї
Прийшли́ старíї і малí
Послýхать нóвого Раввí.
Ген на шпилю́ стоїть Месíя.
Він, нáче вíчна та красá,
Вродли́вий, гáрний Си́н Марíї,
Привíтен, нáче небесá.
По бíлому, як сніг, хитóні
Роскíшні кýчері лежáть,
Промíнням прáвди і любóві
Прорóчі óчі аж горя́ть,
А на чолí Йогó висóкім
Печáть вели́кого умá,
Ненáче ся́євом ширóким
Ляглá там íстина самá.
Скрізь на горí у ніг Месíї
Лунáє гóмін навкруги́…
На мóрі так лунáють хви́лі,
Б’ючи́сь об скéлі в береги́;
Дніпрó стари́й отáк шумýє,
Чéрез порóги пливучи́, —
Ревé і стóгне він, хвилю́є,
У мóре сльóзи несучи́…
Лунáє гóмін: «Вóля-дóля
Коли́сь світи́ла, як зоря́,—
Тепéр у нас ярмó невóлі
Й жорстóкість И́рода-царя́!»
Угóру рýку звів Месíя,
Дав знак, що хóче говори́ть, —
Замóвкло все, мов онімíло,
Дух притаїло і мовчи́ть…
Всі ждуть: от-от спасéне слóво
Промóвить до людéй Раввí —
Сподíване, бажáне, нóве,
Те слóво прáвди і любвí…
І Він отвéрз устá святíї,
І з їх, немóв з ключá водá,
Лилáся срíблом і бренíла
Наýка íстини святá:
«Блажéн, хто гóрдощів не мáє,
В когó дух кри́вди не сиди́ть,
Хто в скри́нях зóлота не дбáє,
Хто на громáду звик роби́ть,
Хто брáта тéмного навчáє,
У хáту вбóгу внóсить світ
І зáвше дýхом нищ бувáє, —
Томý на Нéбі Цáрство ввік!
Блажéн, хто щи́рими словáми
Чужý оплáкує бідý
І брáту дóбрими ділáми
Розвáжить тýгу і нуждý.
Блажéн! — До йóго в дні турбóти,
В часи́, коли́ душá боли́ть,
В годи́ну сýму, сліз, скорбóти
Од Бóга рáдість загости́ть.
Блажéн, хто сéрцем незлоби́вий,
Хто при́язно живé з людьми́.
Блажéні крóткі, несварли́ві, —
Ті бýдуть дíдичі землí…
Блажéн, хто íстини святóї
Жадáє, áлче, мов їди́,
Мов подорóжній в лíтню спéку
Жадá крини́чної води́,—
Ситнá для йóго бýде стрáва,
Погóже чи́стеє пиття́:
Добрó землí, нарóдня слáва,
Громáдське вíльнеє життя́.
Блажéн, хто ми́лостив бувáє,
Хто неімýщому дає́,
Голóдних кóрмить, напувáє,
Одéжу вбóгим роздає́,
Хто йдé провíдати в невóлі
Ярéмних ýзників в тюрмí,
Хто вдóвам, си́ротам в недóлі
І безпомóщним в чужинí
У пóміч стáне, брáтом бýде,—
Такóго двір бідá минé,
Вини́ йогó Госпóдь забýде,
Гріхíв йогó не пом’янé.
Блажéн, хто зáздрости не знáє
І сéрце чи́стеє в грудí
Без пля́ми нóсить і плекáє
Завíт святи́й: "Не осуди́!"
Хто не зави́дує нікóму
І пóмсти в сéрці не таїть,
Хто вóрогу не зи́чить злóго, —
На Нéбі Бóга той уздри́ть.
Блажéн, хто сíє у нарóді
Зернó найкрáще на землí:
Зернó любвí, братéрства, згóди
В громáді, в хáті і в сім’ї.
Усí, що щéдрою рукóю
Плекáють згóду між людьми́,—
Ті в Цáрстві Бóга назовýться
Йогó кохáними дітьми́.
Блажéн, хто прáвду возвіщáє,
Когó за прáвду кат гноби́ть,
В чужи́ну жи́ти проганя́є —
Той в Цáрстві Бóга бýде жить.
Блажéн, хто за Мою́ наýку,
За прáвди, íстини словá
Терпíтиме тяжкýю мýку
І встóїть, нáче ця скалá!
Блажéні ви, коли́ нарýга,
Ганéбне слóво, поклíп, глум
Вам завдадýть вели́ку тýгу,
Тяжки́й навíють в дýшу сум…
Та ви на тéє не вважáйте,
І в тя́жкі, лю́тії часи́
Радíйте, вéсело вповáйте,
Що мздá вас ждé на Небеси́!»
[i]© О.Я. Кони́ський (1836–1900)[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601840
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 24.08.2015
автор: Олександр Кониський