Я збила планку. Висота
Мені всміхнулася вороже:
Тобі ніхто не допоможе.
І впала неба тінь густа.
Я плакала крізь довгий сон,
А тут ще повноводний ранок
Сльозами оросив мій ганок
Моїй невдачі в унісон.
Усе. Приїхали. Фінал,
Моїх затій печальний фініш!
Але ж таки стою обініж,
І зал цей — зовсім не вокзал.
Я маю право на стрибок,
Є навіть у запасі спроби,
Аби здолати страх і щоби
Розбігу уточнити крок.
Великий чи мізерний шанс,
Але його я маю, планко,
Хоч не палаю, наче Данко,
Але й не вгрузла в декаданс.
Давно до всіх байдужий світ,
Я в горі цім не одинока,
Заручниця і серця, й ока,
Що нишком мріє про політ.
Ще сотні виникнуть причин
Розплакатись, стрибок відкласти.
Або й стрибнуть — і вкотре впасти
Й побачить сміх байдужих спин.
Та ліпше все ж відкинуть геть
Ганебну думку про невдачу!
Тож розбігаюсь знову, скачу
В життя велику круговерть,
Де рух — життя, а спокій — смерть.
28 серпня 2015 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602789
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.08.2015
автор: Юлія Беженар