Самотньо бродить у саду
бабине літо.
Зриває з гілок на ходу
туман у сито.
Розсіявся туман в траву
перлами – росами.
А осінь йшла по росах тих
ногами босими.
Золотокоса, чарівна
іде засмучена,
Що вчора з літечком була,
тепер розлучена.
Не чути співу солов’я
вже на калині.
Заплутавсь сонця промінець
у павутині.
Сонячна осінь у гаю
була журливою,
а ніч купальська стала враз
вся горобиною.
Багряне листя, як вуаль
вітер зриває,
нічого вічного, на жаль
в житті не має.
Летіли павутинки вдаль,
неначе мрії,
Що ще повернуться назад
літа надії.
Останній спалах теплих днів
посіяв жито…
Чекає осінь у саду
бабине літо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603070
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 30.08.2015
автор: С. Мошенський