Де свіжість текла рожево,
ліси гомоніли віками –
лежать занімілі дерева
з відрубленими руками.
Понівечені громади
оцупками лижуть небо,
вимолюючи пощади:
«За що ж ви нас так?! Не треба!»
Мов рибини, котрих море
жбурнуло раптом на сушу –
нестерпно мені те горе
і біль роздирає душу.
З дерев тих шапки здирають,
паплюжать ногами груди,
зухвало до куп згрібають
сталевими кігтями – люди.
Бо ж, зглянулась VIP-персонам
неторкана та краса
і завтра засяють неоном
новітні тут чудеса –
палаци в розкішних шатах,
на вежах – різні корони,
і житимуть в тих палатах
пихаті «нові» Нерони.
А нині – скрегоче вміння
розрівнювати алею,
і стогне живе коріння,
прощаючись із землею.
І стогін цей крає скроні,
а в горлі пече задуха…
Безсило здійму долоні,
затиснувши ними вуха…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604151
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 04.09.2015
автор: Palitra