― Дощ?...
― То не дощ, ― то русичів сни падають на зорані й засіяні поля, щоби ми змогли окраєць запашної паляниці вмокнути ув спасівський мед.
― Тінь?...
― То не тінь, ― то русичів надії повернулися з далеких походів й примостилися на вербах, ясенах, в калині.
― Біль?...
― То не біль, то русичів туга проснулася, затискаючи в кулаці день нашого роз’ятреного розбрату.
поРосся…
тут з роси й води народжуються тумани;
тут всі дороги ведуть до кам’яних криниць звідкіля руси брали воду, щоби нею зцілювати рани від вражих мечів;
тут своєю життєдайністю Рось напуває Русь;
тут колиска Русі.
Кінець ХІ століття.
Над зміїними валами свистять стріли кочівників ― половецькі полчища проривають поросську лінію оборони.
Ростовець ― відсіля починається Роставиця і вливає свої снив’я в Рось; відсіля роси (руси) разом з чорними клобуками, торками та берендеями причастившись водами із Роставиці і принісши сягу матері-землі направили свої влочні супроти половців. Поле за полем, городище за городищем, могилу за могилою* звільняють Русь від половецьких стріл, від половецьких шатрів і на далекому доні** стають на чати, і ставлять хорогву Ростовця і називають царину Ростов-на-Дону, а русичі з Неятина водою з криниць Русі окроплюють шумливу річку і називають її Нея, і наставляють свої влочини на схід, щоб матерям і дітям в Ростовці і Неятині спалося спокійно.
****************************************************
Час ― хижий яструб.
Перекотиполем, перекотигорем прикотилося лихо. Чингізханськй тризуб в руках Батия пробив Лядські ворота ― вп’явся в долю Русі, Тенгрі владарює небесами, коротконогі монгольські бахмути вигарцьовують ниви, кримські татари спалюють села і містечка Поросся, Подніпров’я, Поділля ― Русь вкривається кістками, болем, скорбіттям.
Генотип етносу ― корогва народу.
Одні по собі лишають попелище, пустир і лихо ― інших земля зве до себе, бо тут шепочуть душі їхніх прадідів, бо вона їхня Неня, бо вони її діти (бешкетні, сварливі, але рідні).
В ХІV столітті золотоординське іго випило з келиха роздробленості й розсипалося, лиш один осколок лишився на землі руській, в Тавріді.
ХV століття.
Знову лихі дзвони задзвонили…
Землі поросські, подніпровські, подільські, поліські узріли литовські феодали і польська шляхта, ― землелюби, вигнані зі своєї вотчини польськими магнатами, розболені, але не скорені вирушили в степи Донбасу і Дону, взявши собі з правотчини лиш душу ширу, води з Росі та жменьку дідівської землі, а частина воїв лишається і стають козаками.
ХVІІ століття. Вже по містечках Поросся і Подніпров’я стоять війська Богдана Хмельницького, вже крихкий мир і надія блукає попід хатами, поміж вербами понад ставками.
1711 рік, після втихомирення козацьких повстань знову із-за гір повертаються Потоцькі, Каліновські, Ружинські…. і знову на Дон і на Дунай потягнулись обози козаків і селян…
І вкотре, коли лихий вітер вщух, земля притягнула своїх дітей, - і заполовіли поля, і замріялися жайвори….
Хто вони донські козаки і козачки???
Чи сниться їм небо над Пороссям?
Чи пам’ятають смак води з прадідівської криниці?
Чи клекіт лелек приносить їм весну?
Чи та калина, що на хуторі причаїлась нагадує їм про краплини осені в Ростовці?
Чи печалиться їм, що нас знову розтинають?
Хто вони донські козаки і козачки???
Дзиґою крутиться час.
І знову на пляці історії сім’я русів ― сім’я слов’ян…
І знову:
Упало свавілля кудлате
На лати, на долю, на хату,
На свічну зажуру ікон ―
На Русь хижохвище дракон.
― Вітер?..
― То не вітер, ― то русичів думи блукають поміж століттями, поміж волошками, поміж зорепадами, поміж нами…
-----------------------------------------------------------------------------------
*могила - 1) древн.слов. культовий пагоб, 2) великий древній насип, курган.
** дон - річка скіфською (тюркською).
*** влочні - списи
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604534
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.09.2015
автор: *SELENA*