Дивиться небо очима голодного бездомного собаки,
Пускає сльози, зібрані у ручаях смутку світу.
Морщить чоло ліс, йому важко зрозуміти людей –
Тих, що розпалюють вогнище ненависті, яка пожирає їхні тіла і душі.
О, прохолодо, що біжиш гірською річкою між старих буків і ялин,
Між берегів, укритих білим каменем, що пам’ятає народження і смерть кожної доби,
Влий остуди у серця, розпечені злобою ворожнечі.
О сонце, прорви цю сіру пелену байдужості, розжени цю чорну хмару заздрості та захланності, своїм ясним промінням освіти уми тих,
Хто забув про землю, яка чекає його на кінцевій зупинці під назвою «Смерть».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604598
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.09.2015
автор: Крилата (Любов Пікас)