дорога з Голгофи додому

«Моя  Україно,  недоле  моя,
Була  ж  ти  мені  дорогою,
А  нині  тебе  вже  питаюся  я,
Ой,  що  ж  ти  зробила  зі  мною?..»
7  вересня  1962  року,  коли  перші  секунди  відбивали  початок  нового  дня,  самотнє  тіло  Тодося  Степановича  Осьмачки  перебувало  між  свідомістю  і  людською  природою.  Застиглий  погляд    очей,  кольору  осіннього  неба,  дивився  через    вікно  Пілгрім  Стейт  госпіталю,  що  на  Лонг  Айленд  в  Нью  –  Йоркську,  в  надії  побачити  світанок.  Душа  тримала    нитку  долі,  кінець  якої  був  десь  за  океаном,  у  далекій,  але  такій  рідній    йому  Україні:  де    соняхи  повертають  свої  важкі  голіви  назустріч  сонцю,  на  луках  пахне  лепехою  і  полином,  де  на  горбочку,  понад  ставом  примостилась  батьківська  хата,  а  на  сільському  вигоні  височіє  Храм,  який    здалеку  був  схожий  на  богатиря  у  білій  сорочці    та  золотому  шоломі,  що  стоїть  зі  списом  у  руці,  а  над  ним  хрест  Божий  сяє,  як  оберіг    людських  душ  села  Куцівки.
 А  колись  це  немічне,  паралізоване  тіло  було  скалою,  об  яку  розбивалися  хвилі  комуністичної  брехні.  А  він  був  Прометеєм,    якого  до  чужого  берега  прикували    емігрантські  ланцюги,  і  кожен  день  серце  краяла  туга  за  Батьківщиною.  І  треба  ж  так:  раніше  у  рідній  йому  Україні  не  давали  говорити,  навіть  думати  по  -  українському.    Батогом  керуючої  руки    забирали  до  «кремлівської  клуні»    владу  у  ради,  землю  у  селян,  хліб  у  голодних,  мир  у  народу.    Всі    дисиденти  до  влади  терору,  як  «вороги  народу»  прийняли  мученицьку  смерть  від  кулі,  голоду,  холоду  таборів.  Бо  правду  народу    в    імперії  могли  говорити  тільки  блазні      і  блаженні.    Ні,  блюдолизом    Тодось  Осьмачко  ніколи  не  був,  тож  вдавав  із  себе  юродивого  на  паперті  розвалин    держави,  в  якої  забрали  ім’я,  сплюндрували  мову,  націю  п’ятикутною  зіркою    перетаврували  на  «совєтський»  народ».  Народ,  ради  якого  Тодось  був  готовий  нести  на  собі  хрест  сорому  і  зневаги,  надіючись  на  його  прозріння,  відцурався  від  нього  .  Правнуки  німих  кобзарів,  сліпих  чумаків,  глухих  козаків  прогнали  «апостола  селянської  правди»  із  рідного  села,    з  України  за  те,  що  розпалював  полум’я  єресі  на  дволиких  братовбивць  і  христопродавців  москалів,  які  розорали  батьківську  хату,  розрили  материнську  пуповину.
«Блаженні  ви,  коли  будуть  ганьбити  вас  та  переслідувати,  і  зводити  на  вас  усякі  наклепи  та  лихословити  вас  через  мене»  (Мат.  5.  11.)
                       Він  не  вмів  плавати  -  ні  за  течією,  ні  проти  неї.  Тому  й  тікав  від  переслідування  «всесоюзної  божевільні»,  щоб  не  стати  безвольним  «добровільним»  рабом.  Ненависть  до  вбивць  –  чекістів,  до  брехунів  і  нелюдів,  що  принижували  народи  і  людину,  ніс  в  своєму  серці  Тодось  Осьмачка.  Щоб    нащадки  українців,  на  й  сама  історія  винесли  їм  кару:  злочин  проти  України  і  самого  життя  не  повинен  бути  прощений.
Тому  все,  що  він  бачив,  вирішив  зберегти  для  нащадків,  щоб  не  розстріляли,  не  загратували,  не  згноїли,  не  забули.    Та  без    хліба  спеченого  з  українського  жита  ,  без  джерельної  водиці  з  батьківської  криниці,  без  подиху  вільного  вітру  з  Холодного  яру,  без  пісні  солов’їної  у  вишневому  саду  -  на  чужині    можна  збожеволіти.  Та  хіба  краща  доля  спіткала  тих  титанів  слова,  що  залишилися  у  радянській  імперії:  Ігоря  Калинця,    Івана  Багряного,  Василя  Стуса..?
«О,  сило  Божа  і  безсилля  враже,
Свята  уяво  у  людей,
Ти  твориш  світ,  якого  наше
Бажає  серце  кожен  день…
Але  воно  справляє  чорну  драму
Людині  в  блисках  дум  і  мрій,
Коли  ніколи  вже  не  найде  храму
Й  назад  прилине  в  серце  їй.»
                     …Багряний  світанок  підіймався  зі  сторони  Сміли,  коли  на  вигоні  перед  Куцівським  храмом  зупинилась  машина.  З  неї  повисипали  комсомольці.    Під  сміх  і  пісні  молоді  яничари  обв’язали  тросами  хрест  на  дзвіниці    і  натягнулася  струна.  Вибитими  очима  дивились  обдерті  мученики  святі  зі  стін  і  молили  Бога:  «Прости  Господи  душі  їх,  бо  вони  не  знають,  що  творять.»
Впав  замертво  дзвін  на  землю,  і  покотилася  луна  через  Куцівку,  Носачів,  Кирилівку,  Умань  за  океан.  І  вирвалася  із  грудей  душа  та  прилинула  до  храму,  щоб  утримати  останню  надію  на  порятунок  ,  дороговказ  повернення    додому.  Зігнули,  та  не  звалили  хреста,  обірвався  трос…
Зітхнувши  з  полегшенням,  пішла  Тодосева  душа  на  Божий  суд  із  надією,  що  повернеться  колись  у  рідні    святі  місця.  І  зустрінуть  його  земляки  і  устелять  дорогу  чорнобривцями.  І  прийме  грішне  тіло  рідна  куцівська  земля,  а  душа  разом  із  душами  всіх  мучеників  молитиметься  за  волю  України  в  храмі  Різдва  Пресвятої  Богородиці,  над  яким  вічно  сяятиме  хрест  Божий,  як  оберіг  людських  душ  всього  українського  народу.    
…в  Баварії  я  став,  мов  гострий  колос
Або  мов  з  хмари  спущена  стріла
З  бажанням  –  тугою  почути  голос
З  далекого  черкаського  села.
Я  уникав  приязні,  мов  загину,
І  сорочки,  купаючися,  дер…
І,  гей,  в  Баварії  за  пуповину
Земля  мене  шарпнула  ось  тепер!
             Між  добром  і  злом  є  межа,  переступати  яку  –  гріх.  Переступиш  –  зло  як  вірус  розповсюдиться  на  все  і  всюди.  Воно  стає  безмежним.  На  цій  межі    -    наше  сьогодення  і  ми  –  побратими  Тодося  Осьмачки.
Це  до  нас  крізь  століття  і  про  нас  його  пророчі  слова:
 «І  будуть  в  землях  чужини  питати:
- Гей,  що  то  там  на  сході  стогне,  без  сорочки?
І  відповідь  дадуть  нові  Пілати:
- Собі  спромігся  кулю  в  груди  мати
На  ріднім  полі  тихий  українець  мовчки!»
                                                                                       

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604932
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.09.2015
автор: С. Мошенський