До тебе – із відкритими долонями…
Чекаю рішень, як чекають страти.
Твої пороги стали підвіконнями,
На них стою, не вміючи літати.
І страшно так поглянути додолу!
Бо раптом можна впасти і розбити
Своє зашите нитками по колу…
Я звикла, що мене не полюбити.
Бо я складна: то відьма, то принишкла.
То келих б’ю, то раптом заридаю...
Цікаво, а чи та я мишка,
Що збила масло в глечику з відчАю?
А можна тихо скласти свої лапки…
Чи є тут сенс боротися за тебе?
У кожному рядочку – по три крапки…
Летіти вниз – це все одно на небо.
До тебе – із відкритими долонями…
«Не йди!», «Не їдь!», «Не кидай!», «Не…» Пускаю.
Вокзали стануть нині підвіконнями.
Ти їдеш, а я просто… помираю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605892
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2015
автор: Аліна Ангельська