Злітаючи ночами я над містом,
Відчуваю, як на небі стало тісно,
Як птахи сірі шумно купчаться на хмарах,
Маючи змогу приходить вниз лиш як примари.
І б'ються, б'ються ввечері у наші вікна,
Де із сльозами на очах їх пам'ятають рідні.
І тонуть у солоних горе-океанах,
Де сіль розлуки роз'їдає в крилах сірих рани.
Тримають, коли важко, нас за плечі непомітно
І шепочуть в душу, щоб трималися ми гідно.
Вони кружляють зовсім поряд - та їх мало хто побачить,
Проте в моїх очах, весь час, вони так жалібно маячать...
От йдеш по вулиці і озирнувсь, і тут, неначе
Маленька кароока дівчинка стоїть і плаче...
Ідеш години в три до ліжка спати
І бачиш як бабуся в синьому халаті,
Якій колись не встигла все сказати,
Стоїть і хоче обійняти,
Стоїть і кличе на чайок до білой хати...
Проходиш зранку школи, дитсадки, майданчики
І немовлятко бачиш у гойданочкі...
Як на концертах ти, побачивши його, чекаєш співу,
Який ніколи вже не пролуна, туманом розсіваючись над нивой...
І, мимоволі, ти зимой зупинишся на переході,
Побачивши, як восени вона
на байку мчить з пілотом
Шалено швидко - всупереч тим градусам і непогоді...
Чи, чимчикуючи по білий хліб у магазин
Чуєш знайомі голоса, яких нема...
Бачиш дядечку, що, посміхаючись, обчистить тобі апельсин...
Завмреш і думаєш..."Невже-то я в минулому і не без них один?",
Прикривши лиш на мить блакить руками,
Вже чуєш лепет стаї крил, що є тими сірими птахами -
Зараз полетять увись і знов ніколи вже не будуть поряд з нами
Зрозумівши це у льйонний раз, заплачеш гірко і притулишся до рідной мами...
Ну... а проте,
Скажу я, дивлячись на це:
Примарені птахи із занебесенних вершин
Не так страшні,
Як те, що бачиш передчасний ріст сірих пір'їн
У тих, хто поряд ходить по землі
Тоді і серце ниє і страждає - обірвать бо ж їх не можеш ти
І панацеї, на великий жаль, немає
І ніколи людям її не знайти.
Але, літаючи ночами я над містом,
Від занебесних зграй почула навтишки,
Що на небі й так вже стало тісно,
Оперення нема - не рвися у птахи,
Життя цінуй і поряд з іншими броди.
Бо як підеш - метаться будеш довго, а назад дороги не знайти...
І будеш вечорами битись в вікна,
Де із сльозами на очах про тебе пам'ятають рідні.
Тонутимеш в солоних горе-океанах,
Де сіль розлуки й каяття роз'їдає в крилах сірих рани...
І мало хто тебе почує і побачить,
В однієй людини лиш в очах, весь час, ти будеш жалібно маячить,
А та все чутиме, і то від того
Літатиме вночі,
Вином червоним заливавши порізи у душі,
Писатиме у зошитах вірші...
Людино, ти отямся, схаменись, мерщій!
Плекай надії ти на щастя і цінуй життя,
Оперення нема - не час летіти в небуття..
Не час твоїй душі брести у сіромань, там, де зірки,
Літать не час ще вище, ніж є ти
©Zah.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606505
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.09.2015
автор: Zah.