- Нічого собі черга! – вражено вигукнула Гвен, миттю привернувши до себе увагу.
- Це ще нічого, - озвався незнайомець, тримаючи в руках дві великі коробки, - на вихідних тут взагалі неможливо перебувати, і ніякий кондиціонер не врятує. Ловиш себе на думці, що справишся самостійно – і йдеш додому.
Гвен відпустила дядька, що привів її сюди, та ближче підступила до незнайомця. Схвалюючи її вибір, незнайомець кивнув та протягнув руку для вітання:
- Лукас, - посміхаючись відказав він, притримуючи іншою рукою коробки.
Серед сотень понурих облич він старався виділитись своїм оптимізмом, та сюди щасливі не ходять. Він має рани, як і усі інші тут, надмірна вага та хворобливий вигляд обличчя видавали його душевний стан. Гвен помітила, що він голився неуважно, а за білявим волоссям вже давно ніхто не доглядає.
- Ти тут вперше, як я зрозумів, - це було не питання, а констатація факту.
- Так, дядько каже, що я сама не своя після всього, що трапилось за останній рік, - Лукас розуміюче кивнув на слова Гвен, тут усі такі.
- А ти часто приходиш сюди? – поцікавилась дівчина, не бажаючи називати справжню назву місця, у якому вони знаходились. Просто «сюди», просто "це місце".
Після тривалої гри в мовчанку, Гвен хотілось поговорити з кимось, хто не стане наголошувати на тому, що їй потрібна допомога. Їй потрібні були слова того, хто теж має в наявності тріщини на тілі, названі ранами.
- Стараюсь якнайчастіше. Деякі беруть відгули, щоб прийти сюди в будній день, коли народу менше. Ось він, - Лукас вказав на чоловіка в дорогому, на перший вигляд, костюмі, що не піднімав очей на людей, пропалюючи поглядом свої туфлі, - він ходить сюди кожні вихідні, і плюс в один робочий день, щоразу інший. Завжди виходить останнім.
- А хіба одного разу недостатньо?
- Одного разу завжди мало. Деякі рани кровоточать все життя.
Гвен зупинила погляд на коробки в його руках і неприємно поморщилась.
- Люди викидають стільки грошей, бо не можуть справлятись самостійно?
- Ти тут вперше. Спочатку всі казали те ж саме. Та відчувши зцілення хоч на певний час – будеш повертатись сюди знову і знову, бажаючи зберегти відчуття гармонії всередині себе.
Черга розсмоктувалась надто повільно, Гвен декілька разів мала намір втекти, ніколи не пізнавши тих відчуттів, про які говорив Лукас, не бажаючи стати залежною від ілюзій та власний фантазій, яким ніколи не бути правдою: ніхто не поверне їй того що вона втратила.
Гвнн вірила, що може жити далі, що власноруч залатає рани на тілі, головне пережити період, коли здається, що нічого тебе не хвилює, головне взяти себе в руки та вивести у світ. Але дядько не переставав запевняти, що їй потрібна допомога, ще ніхто не був щасливим на самоті. Декілька місяців таких нотацій і в якийсь переломний момент Гвен й справді помітила, що все частіше відкладає власний «політ», момент, коли повідомить усім, що вона готова продовжити жити і навчиться бути щасливою. Натомість, світ повний лабіринтів все більше цікавився образом малого дівчиська, яким вона себе відчувала, блукаючи між його високими стінами.
Рішуче направляючись до виходу, Гвен зупинив дядько, який весь цей час спостерігав за нею, наче здогадуючись про її наміри.
- Гвен, батько хотів би, щоб ти спробувала. Він завжди вірив у тебе, запевняв, що ти сильна. Але сильні теж потребують допомоги, - дядькові здавалось, що цими словами він стимулює, а не дорікає.
- Мертві нічого не хочуть, їм уже все одно, - відрізала Гвен, та покинувши дядька повернулась назад у чергу.
Вирішивши згаяти час в черзі, Гвен роздивлялась приміщення. Повсюди білі та сріблясті кольори, висока стеля, прямо як у соборі в центрі міста, та жодного вікна. У кожному кутку напівкруглі двері з величезною чергою до них.
Стільки різних людей... Хтось занадто глибоко в собі, дозволяє болючим думках прорізатись на тілі у вигляді нових ран, живучи власним болем. Хтось боязко підіймає очі на інших, будуючи теорії про причини їх перебування тут. Дехто серед натовпу впізнає сусідів, стараючись не надавати цьому великого значення, та все ж замислюючись, чи помічав він раніше тих, кого тут називають «носіями».
За межами цього місця - назвемо це «Болючою Точкою», - у «Болючій точці» клопоти домашні на певний час відволікають від клопотів душевних, які заліковуються пізніше. «Болюча Точка» ховає проблеми за щоденними тривогами, через які люди несуться повз, не помічаючи примітивних ознак на обличчях інших, що вказували б на те, що людина являється «носієм».
У цьому місці, в самісінькому центрі людина стоїть в черзі і оглядаючи інших точно знає, що вони тут не просто так. Замість звичної заклопотаності та відчуття тривоги вАс займає цікавість і лише уважно придившись до кожного, ви усвідомлюєте, що факт того, що людина є "носієм" на лице. Тут їх видає усе, чого ми не бачили, перебуваючи поза межами "цього місця".
Гвен, відверто позіхаючи, дістала з кишені маленьку збірку з поезією та почала креслити в ній, виділяючи улюблені рядки, обпершись об стіну.
Не минуло й двадцяти хвилин, коли прийшла її черга. Скептично налаштована дівчина зайшла у двері та непристойно охнула, не контролюючи емоції.
Чи буває колись все так, як ми уявляємо?
Гвен була приємно здивована. Небо було справжнім.
Не обмежуючи себе площею, дівчина лягла на м’яку траву в позі морської зірки, підстеливши теплу куртку під голову. Навколо неї величезне поле з квітами. Перші хвилини дивлячись на небо – хмари усіх розмірів перевтілювались в зоопарк, який Гвен вигадала в голові, - дівчина вважала, що зцілюється, доки не відчула лоскіт між лопатками та в районі пупка.
Тихо пискнувши, вона піднялась на ліктях та в заціпенінні дивилась на своє тіло. Крізь тріщинки на тілі проростали польові квіти, затягуючи ще свіжі рани.
У захваті повернувши голову, бажаючи поділитись з кимось частинкою неймовірного, Гвен зустрілась поглядом з Лукасом, що тримав біля себе блокноти, рамку з фото, старі листівки з вітаннями та потріпані листи, усе, що він носив в коробках.
Гвен кивнула та вперше за довгий час відчула гармонію там, де вічні грози та буревії. Вона закрила очі підняті вгору, до неба.
Рани затягували квіти.
*
Один дотик до квітів завдавав пекучого болю.
Гвен сиділа у своїй понурій кімнаті з газетами замість шпалер на стінах та ховала тріщини на тілі під пластиром.
Згорнувшись в клубочок у самій футболці, що належала татові, вона уявляла себе серед поля з квітами, що заліковують її рани.
Заліплені пластиром місця кровоточили, на білих простирадлах повсюди червоні сліди. У голові паморочилось, здавалось, що кімната рухається, час від часу змінюючи маршрут, і лиш Гвен все ще була на місці, зі страхом спостерігаючи за живими стінами.
Їй наснилась пустеля. Вона рухається, незважаючи на спеку та спрагу, тримаючи в руках улюблену збірку з віршами. Їй хотілось померти, але щось змушувало рухатись далі. Якимось вином вона здатна була знаходити в собі сили дихати.
Сонце почало заходити і прямо на горизонті з’явився батько. Вона не бачила його лиця, але не сумнівалась, що це був він. Батько махав їй рукою та кликав до себе.
Гвен відкрилось друге дихання. Рішуче налаштований бойовий дух дівчини тягнув її безсиле тіло, і коли сонце повністю зайшло – вона дібралась туди, де він увесь той чекав на неї.
- Тату? – витягнувши перед собою руки слабим голосом перепитала Гвен.
Відповіді не було.
Ще крок вперед і Гвен різко заплющує очі, що побачили світло.
Вона стоїть посеред поля з квітами, сама-самісінька. Трава тягне її за ноги, наказуючи лягти.
Там, де раніше були пластирі, лилась червона кров.
Гвен з жахом на обличчі хапається руками місць з ранами та підносячи руки ближче до очей, відчувши запах власної крові на руках – падає на траву, дозволяючи квітам зробити свою справу.
Квіти затягнули її під землю.
*
- Гвен! Ти таки тут? – дружелюбно поцікавився Лукас, знову з коробками в руках. – Я ж казав, одного разу нікому не досить. Як там кажуть: «Те, що нас не вбиває…»
- …доб’є пізніше, - завершує дівчина і, не піднімаючи очей на Лукаса, заходить у напівкруглі двері.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606715
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2015
автор: Lily Grant