На греблі верби коси заплітали
І тихо,мов дівчата,розмовляли,
А надворі стояло тепле літо
і заздрили тим вербам спраглі квіти.
Лише одна верба собі мовчала,
Та якось осторонь від інших та стояла
На неї поглядав в осонні вітер
І все чекав від неї хоч привіту.
Вона пишалась, горда і прекрасна,
Здавалось, що нікому не підвласна
І тільки вітер, той нещасний вітер
Він міг її так просто підкорити.
Та він не знав про щире те кохання,
Її прирік він тільки на страждання,
Її хотів він тільки показати
Як можна ненавидячи кохати.
Як можна ненави́діти й любити,
В коханні все згораючи горіти;
Не відчував взаємної любові,
А серце лиш бажало знову волі.
А серце вже не може розлюбити,
Шалений стук не можна зупинити,
А серце ще й тамує і образу
Любов й нена́висть кривдять серце разом.
Отак на світі всякого буває
Один кохає й інша теж кохає,
Та не з'єднати їм наві́ки серця,
Що повні сліз солоних два озерця.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607328
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.09.2015
автор: Олена Собко