У сивім тумані ще спало колосся,
І сонце ще десь блукало.
Іде чоловік уже з сивим волоссям,
І з сивими теж думками.
Спинився край поля і очі – в жито:
«Ти ба, як попідростало?!
Не зміг, не зумів я в дітей прижитись…»
І шкода себе так стало.
А жито дивилося німо на нього,
Росинку-сльозу зронило.
Не ті тепер в нього і руки, й ноги –
Пройшов не життя – горнило.
Всього довелося йому скуштувати,
Але найстрашніш – самотність.
Недавно дружину устиг поховати,
Поїхав пожити в область.
Самотність і в місті його відшукала:
Дітей цілий день немає –
Сидить у квартирі, хоч вий шакалом,
А чи телепульт вмикає…
Тепер ось стоїть він посеред поля:
«Дурна то була затія –
Земля тут, і сонце, і вітер, і воля…
Хіба ж не в раю в житті я?!»
6.12.2012.
Ганна Верес
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608721
Рубрика: Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження 23.09.2015
автор: Ганна Верес (Демиденко)