Багато років тому назад, коли Рослини та Тварини вміли розмовляти, жила одна Яблуня-красуня. Вона була багатодітною мамою, яка просто обожнювала своїх діток. Дерево не стомлювалося простягало багаточисленні гілки до Сонця, щоб кожне Яблучко змогло отримати якнайбільше тепла! Від цього діти люблячої матері росли червоними-червоними і вражали своїми великими розмірами. Яблуня гладила повнощоких щасливців гілками-руками, співала їм пісень, а коли приходила Ніч, турботливо накривала зеленими листочками. Всі сини та дочки відчували турботу матері, та знаходилось серед них одне Яблуко, якому всього було мало! Йому не вистачало і обіймів матері і тепла золотого Сонечка. Яблуко-егоїст кожного разу перед сном загадувало одне й те саме бажання: лишитися у мами єдиним сином. Це бажання було настільки сильним, що Сонце вирішило його задовольнити, аби провчити невдячного.
- Я здійсню твоє прагнення, - сказало саме до себе Сонце, - та рано чи пізно ти про це пожалкуєш!
Одного чудового Ранку Яблуко прокинулось і побачило, що його оточують лише гілки з листочками.
- Ура!!! – вигукнув егоїст так голосно, що Яблуня миттю прокинулась.
Вона дуже здивувалась несподіваній легкості, яка прокотилась всім її стовбуром та гілками.
- Напевно свіже повітря так подіяло – сказала сама до себе Яблуня-красуня.
Мати опустила всі гілки до низу, щоб привітати своїх діточок з новим Днем, та вони кудись зникли.
- Який жах… - ледве вимовила Яблуня.-Де мої любі діточки?
- Мамо, в тебе залишився я, - відізвалось Яблуко-егоїст, прибравши з червоних щік листочки.
- Слава Богу, - відповіла занепокоєна мати, - хоч не всі дітки пропали.
Яблуня-красуня простягнула до сина свої численні гілки-руки і міцно-міцно його обійняла.
- Скажи мені, будь-ласка, коханий синочку, чи ти не бачив куди подівались твої брати та сестри?
- Ні, не знаю, - збрехало Яблуко.
- Який негідник! – голосно крикнуло Сонце, але його годі було почути, бо Небо знаходиться дуже далеко від Землі.
Яблуко-егоїст чудово бачило як діти-Промінці зривають з гілок синів та доньок Яблуні, але й голосу не подав, щоб розбудити матір.
Яблуня ще дужче обійняла сина і він аж затремтів від задоволення.
- Ти тепер в мене єдиний. Нікому тебе не віддам, - сказала мати з такою лагідністю, що на очах Яблука-егоїста з’явились сльози.
На хвильку синові стало шкода матір і в нього виникло бажання все їй розповісти, але любов до себе перемогла. Як було чудово відчувати турботу Яблуні-красуні та пестощі ласкавого Сонця! Життя Яблука стало походити на мед. Його щоками розливалося приємне тепло, яке викликало хвилю радості, та змушувало серце весело калатати від насолоди. Тепла з кожним днем ставало ще більше і зовсім скоро щоки Яблука стали нестерпно горіти.
- Досить! – закричало воно.
Яблуня не на жарт перелякалась за сина. Вона намагалася затулити його листочками, але нахабні Промінці проривались крізь них і продовжували свою розвагу. Зрештою навіть очі Яблука-егоїста стали червоними і воно вирішило покликати Сонце. На щастя, втомлена Яблуня заснула. Золотавий дбайливий трудівник перебував дуже низько над Землею, тому відразу почув знайомий голос.
- Чого тобі треба? – запитало Сонце у Яблука, ніби нічого не знаючи за його проблему.
- Це ж ти обпікаєш мені щоки! Негайно припини!
- Нічого не можу вдіяти. Раніше Яблуня-красуня мала купу діточок, тому тепла всім діставалося в рівній кількості, а тепер воно все надходить тобі. Ти ж саме цього хотів! Мрії мають здійснюватись!
- Любе Сонечко, будь-ласка, поверни моїх братів та сестер. Я більше не витерплю гри Промінців на своїх щоках.
- Я не виконаю твоє прохання, бо в ньому немає навіть крихти співчуття до бідолашної матері та братів з сестрами. Треба навчитися думати не тільки про себе. Твої щоки будуть горіти ще дужче!
- Сонечко, зачекай! Змилуйся наді мною.
- Відчуй те саме, що відчувають твої близькі!
Сонце піднялося високо-високо і вже не чуло благань Яблука-егоїста.
З кожним днем терпіти гарячі Промінці ставало все важче, а згодом взагалі неможливо!
- Невже мої рідні так само страждають? – запитало себе Яблуко-егоїст.
Воно підняло очі та глянуло на свою матір. Яблуня мала жахливий вигляд! Попри неповторну красу, молодість в її очах читалась біль глибокої душевної рани, яка навіть не думала загоюватись. Син нарешті зрозумів, що накоїв і з його очей вирвались сльози.
- Який я негідник! – злетіло з його вуст. – Як можна було так вчинити з найдорожчими людьми?
- Що ти таке кажеш, синку? - втрутилась мати.
- Це я винен в тому, що ти залишилась тільки зі мною. Саме це бажання я загадував перед сном і воно здійснилось! Сонце послало на Землю Промінці, аби ті забрали твоїх синів та доньок.
- Сонце кажеш?
- Так.
- Як чудово, що саме воно! Володар світла дуже добрий та справедливий, тому не здатен на лихі вчинки. Скоро мої дітки будуть вдома.
- Мамо, пробач, - перебив Яблуню син.
- Я не тримаю на тебе зла. Найголовніше – це усвідомити жахливість неправильного вчинку!
Наступного Ранку всі Яблучка повернулись. Сім’я зажила навіть краще, бо тепер в ній панувала справжня гармонія. Яблуко-егоїст нарешті зрозуміло, що найцінніше в житті – це люблячі посмішки рідних!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609443
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2015
автор: Вікторія Сінкевич