Передмова
Давненько я вже не відвідував своєї сторінки, мабуть просто тому, що все було добре і писати не було про що, але все змінилось. Що ж, шановна громадо, презентую тобі свою останню і найбільшу спробу в прозі, прошу всіх, кому вистачить наснаги дочитати до кінця, залишити відгук, власну думку чи рецензію про прочитане. Дякую за увагу.
Відпусти
Якщо одного дня інтереси твоїх друзів і твої стали далеко не спільними - це не означає, що ти унікальний. Просто ти виріс а вони так і залишились дітьми. Якщо в натовпі людей ти відчуваєш себе чужим - це не робить тебе таким. Просто ти втікаєш від всього від цього світу, від себе. Забиваєшся в куточки своєї свідомості і мрієш про своє, як і зараз. Ти набереш кілька слів, подумає, витреш, а потім втупишся в екран листаючи її фото, мріючи про колись. А потім лягаючи спати скажеш завтра, завтра точно напишу, підійду, скажу... зізнаюсь, і заснеш із думкою про неї. Що не дає їй про все сказати? Коли прийде оте завтра? Невже ти знову так все залишиш? Не сьогодні...
- Привіт! Як справи? - слово за слово і от ви вже призначили час і місце. Ти ждеш цього моменту як не ждав нічого в своєму житті. Ти окрилений щасливий, та в душі з'явився новий страх: а що, коли все не так шоколадно, коли це далеко не така ідеальна людина яку ти собі видумав?
Парк, вечір, ти самотньо снуєш під ліхтарем . В руках квіти. Запізнюється, щось сталось чи може просто пожартувала. Тук-тук-тук чуєш лише ритм серця, я - ошуканий! І от коли ти вже майже забив, з'являється її маленьке усміхнене личко.
- Привіт! Давно чекаєш?
- Привіт! Та ні не дуже, переживу, тримай - це тобі.
- Вав троянди! Біленькі! Звідки ти прознав що я їх люблю? - її сірі оченята впились в його очі, а русяве, майже руде, волосся вигравало під місячним світлом і робило її ще красивішою. - Ну! Я чекаю на відповідь!
- Якщо чесно, то це було чисто моє припущення.
Вечір із нею промайнув як кілька хвилин, а от дні без тяглися невимовно довго. Та як би то не було з кожною секундою наближались вихідні, а от же й зустріч із нею. Те саме місце і той самий час.
Вечірня прогулянка була перервана снігопадом, та спосіб викрутитись все ж був. Кіно ніхто не відміняв.
- Як щодо цього? - Вказав на постер, скорчивши гримасу як на ньому. - Бачила?
- Не приходилось.
- Серйозно! Як ти могла не приділити уваги такому шедевру світового кіномистецтва як оце! - Вона сміялась - він продовжував закохуватись. - Негайно йдемо! Ти чого смієшся! Я сказав негайно!
Півтори години в залі. Рука в руці, перший поцілунок... Пройде ще тиждень другий і невпевнений у собі хлопець, буде дивувати всіх своєю рішучістю, а про них дізнаються всі, всі будуть заздрити їм, а ще через час про них дізнаються батьки і нібито нічого всі щасливі, задоволені, раді з того дізнання. Вони бачились кожного дня, і щоразу він приходив першим, та якось метро піднесло неробочий сюрприз і вона змушена була чекати.
- Ви що робите!
- Не твоє діло! Йди своєю дорогою.
- Е ні хлопці негарно до дівчат чіплятись...
Колись, мабуть, пройшов би та не сьогодні. Сьогодні він встряне в бійку! Розквасить комусь носа, та й сам відхопить. Ніж, кров, швидка. " Юль, зі мною все нормально! - Сказав сьогодні, а завтра за нього заговорить лікар. - Ми зробили все, що могли..."
Його душа відійшла в інший світ. Покинула її, його кохану, без якої він ні дня не міг прожити. Покинула батьків, для яких він був єдиним сином, єдиною надією. Покинула друзів, для яких він став душею компанії. Він помер не простою сірою мишкою, він розквіт.
Ранок, пуста кімната, робочий стіл, і кілька фото де вони щасливі, забите доверху хустинками відро, вона сама, чи...
- А! Фантом!
- Ні-ні! Заспокойся! Я не фантом! Хоча ні по-суті я фантом, але я тобі не нашкоджу - почувся дзвін, то кинута кружка вдарилась об стіну. - Не найкраща з ідей якщо чесно.
Почувши лускіт, до кімнати ввійшов батько.
- Доню, я звісно розумію ти сумуєш, але ж посуд тут ні причому.
- Ти що не бачиш?
- Кого?
- Його.
- Мене бачиш тільки ти - махнув він головою.
- Доню тобі слід відпочити.
- Я з ним згоден.
- Боже правий, я зійшла з розуму.
- Ні... із твоїм розумом все добре, просто тобі й справді треба трохи відпочити, розслабитись.
- Я не можу! І ти! Ти знаєш чого!
- Я тут саме через це, сядь заспокойся, нам треба поговорити.
- Я не збираюсь говорити, з фантомом я не божевільна!
- Ти вже говориш... Вдягни навушники.
- Що?
- Вдягни, подумають що ти по телефону говориш.
- Хто подумає?
- Люди.
- Ти взагалі нормальний. О ні-ні-ні я й так з фантомом говорю, та ще й з ненормальним.
- Ох... Раніше ти так не думала! Я той же! Просто... просто довірся мені як раніше... йдемо в парк ?
- Може й справді треба розвіятись... ну добре.
На дворі стояв сонячний осінній день, вулицями міста безмовно брели сірі маси людей. Задумані, втуплені в щось одне, земське й швидкоплинне, нездатні вирватись з кола дім-робота-дім. Нездатні? Чи може вони й самі того не хочуть? Адже так добре жити в вузьких і зрозумілих рамках, лиш рідко протикаючись у світ, а десь в душі мріяти стати вискочками на фоні всіх. Та хіба хтось любить вискочок? Направду де й коли люди визнавали геніїв за життя, ідеї якого винахідника прийняли раніше ніж перед кончиною, невже власна неотесаність призводить до бажання загострити інших, зрівняти їх під свій шаблон? Він же ж не був вискочкою, але й в сірій масі якось виділявся, він був губкою, що втягувала в себе всі новаторства світу та все ж лишався зрозумілим іншим, тай запам’ятався він всім саме такою людиною.
-Як там? Тобі добре там? – насилу промовила, всупереч собі і здоровому глузду.
- Не знаю. Там – це де? Я ж бо досі тут. І знаєш, на те є лише одна причина.
-Яка ж?
- Ти… Спробуй зрозуміти правильно, весь час проведений з тобою був найкращим у моєму житті, я був щасливим як ніхто інший, я любив і знав, що люблять мене, але зараз. Зараз мене нема, я пішов, так було мені написано і в тому аж ніяк не має твоєї вини. Звісно нелегко було, та все ж я з цим змирився, але ти… ти продовжуєш жити минулим, мучиш тим і себе і мене.
-І що, з того?
- Та зрозумій же ти! Я вже не від світу сього, я тут чужий, а моя тут присутність неприйнятна, і всі ті муки які переживаю через це змінять мене, та тієї зміни тобі краще не бачити. Прошу ж бо… пусти мене люба… Благаю пусти!
-Як ти можеш таке просити, як! Хіба не знаєш як я мучусь? – Чиста сльозинка покотилась по її щоці, далі ще одна і ще, а врешті все перейшло на чистий плач, на крик душі як власне і завжди, та хіба сльози тут допоможуть?
- Я знаю тобі важко, а сприймати все це взагалі... нереально, але уяви як мені. Хіба птаху добре в клітці? Ти ж сама це постійно казала, ну згадай же.
-То хіба я для тебе клітка?
- Я вже не той, я вже не я, я інший, і мою душу вже давно пора відпустити з клітки цього світу, дати їй шанс летіти туди де буде краще. Пам'ятаєш як рік тому ти мала їхати до дідуся? Я ж тебе тоді відпустив.
-Але ж то на місяць! А це на віки! - Стомлена, заплакана і зла, вона хотіла стиснути його в обіймах, як колись, хотіла притиснутись до грудей та заспокоїтись, але куди там, він лише дух.
Минав день за днем. Не встигла вона озирнутись, як звикла до незвичної компанії. Та для нього це було поганим знаком. Він мінявся і швидко, його очі марніли, на обличчі проступали морщини, настрій мінявся як весняна погода. І врешті решт він дійшов висновку, що пустить вона його лише тоді, коли на його місце прийде хтось інший, коли хтось гідний візьме в руки його гітару і підіграє пісеньці, котру так віртуозно перебирають на піаніно її маленькі пальчики.
- А знаєш, мені ж вже не потрібна та гітара, але от мій кращий друг, давно мріяв про таку.
-То й, що? Вона нагадує мені про тебе - це чи не найцінніший мій спогад про тебе.
- Можливо, але все ж вона моя, і мені хотілося б, щоб ти зробила з нею те, що захочу я.
-І чого ж ти хочеш?
- Я вже ніколи на ній не зіграю, але знаю хто міг би. Такий інструмент треба постійно користувати, а ти ж то на гітарі не граєш.
-То що ж ти хочеш?
- Мій кращий друг, Міша, віртуозно грає, більше того, то він навчив мене всього, що знаю я, але він не в змозі придбати собі гідного інструмента, а моя "імперія"для нього стане подарунком долі! Наступним щаблем просто!
-Мені сумно з нею розставатись...
- То вчись грати!
-Не можу.
- Ну тоді візьми мій записник, на обкладинці номери друзів, там знайди...
-Стоп-стоп-стоп... зараз знайду.
Інструмент й справді був для неї дорогий, то власне спогади про першу зустріч, про зізнання, про їх найкращі моменти, про всі пісні котрі для неї писав, та що правда вони радше стосувались акустики, котра в неї до речі залишалась, а не електро. Ця ж гітара дорога, бо подарована нею. Основа гітари була яскраво червоного кольору із вкрапленнями білого, вверх від шостої струни був віршик написаний нею, а на чорному, глянцевому грифу був його вірш-відповідь. Його... хоча по правді швидше їхня гітара пережила не так то й багато, її звучання наповнювало кімнату лише раз або два в місяць, коли кращі друзі збирались в неї, чи в нього, але все ж значення у неї було не мале, тож розставатись з гітарою вона справді не хотіла, але послухалась фантома.
Вже найближчими вихідними була запланована зустріч, Міша по правді й не знав з якої причини. Сам він був високим, русявим хлопцем із карими очима, що чимось нагадували кавові зерна. Спокійний та стриманий хлопець, талановитий музикант, що через сімейні незгоди не мав змоги розвиватись і попусту тратив свій талант, граючи в пабах недільними вечорами. Він радо примкнув би до якоїсь місцевої групи, та не маючи гідного інструмента, не міг того зробити, тож новенька "імперія" могла б стати для нього білетом в нове життя. За домовленістю Міша мав чекати біля Ратуші, та пунктуальністю він відзначатись не любив, тож спізнився мало не на годину.
- О привіт! Вибач, що так довго, мав роботу.
-Привіт. То пусте мені й так нічим зайнятись.
- Я чесно думав ти вже пішла... То в чому причина зустрічі?
-В "імперії".
- Тобто? В Австрійській чи що?
-Не тупи, Міш. В гітарі.
- То що з нею?
-Знаєш, я думаю він хотів би, щоб вона перейшла до тебе.
- Але ... вона ж тобі така дорога... хіба ти хочеш з нею розставатись?
-Не знаю... мабуть ні, скільки спогадів, але й потреби в ній я не відчуваю... Так будеш довго думати не віддам.
- Та я не проти! Дозволь хоч кавою тебе пригостити.
Наступав полудень, недільне місто, вже добре прокинувшись, наповнилось людьми. То сюди, то туди курсували напівпорожні маршрутки, напівпорожніми дорогами. В напівпорожній кав'ярні пахло кавою і свіжими булочками, ця кав'ярня була добре відома їм обом, тут неодноразово збиралась їх весела компанія, не раз засиджувалась до пізньої ночі.
- Пам'ятаєш, яка музика тут грала раніше? Коли ми збирались разом, притягували свої гітари, і на цілий вечір окупувували сцену.
-Пам'ятаю... Ви грали просто шикарно...
- Шкода... шкода, що зараз мені ніхто не підіграє, не заспіває так високо...
--Підіграй ти! - Дав про себе знати фантом - Бачиш же там синтезатор поклали!
- Ні!
- Ем... що ні?
- Ну... ні не заспіває...
--Ти чого? Я хочу послухати... Давай! Для мене!
На короткий, а може й на довгий період часу постала тиша. Обоє закрились у собі, задумались, лише фантом, кепкуючи з кельнера, часом видавав дотепи. Не в змозі стриматись, Міша схопив гітару, дременув до сцени та, як колись, почав награвати українського хеві. Його майстерність відчувалась в кожному акорді, в кожному ударі, в кожному переборі. Декому з клієнтів це було не доречним, та більшості ж - до вподоби, здивовані та зачаровані, вони вслухались в кожен нюанс. Не втримавшись, йому на допомогу вийшла Юля, і вже тепер, гостів закладу чарувало співзвучання гітари та клавіш, і вже тепер, абсолютно всі були задоволені. Занурені в жар музики, охоплені ритмом, збентежені звучанням, запаморочені драйвом слухачі зривались з місць, і навіть дорослі люди скакали перед сценою як підлітки. Витончений хеві заманював все більше душ в свою пастку… Непомітно підкрадався вечір. Натовп меншав і меншав, місто помалу готувалось до сну. І от вже спустілими, та ще не порожніми вулицями міста йдуть вони двоє чи троє. Легенький вітерець виграє її волоссям, повний місяць виблискує в очах, що донедавна були сірими і мряклими. Вперше за довгий час вона щаслива, щаслива, що нарешті вирвалась з дому, провела час в дружній компанії, щаслива без нього, хоча фантом продовжує йти поряд.
-Здається, ще вчора ми йшли цією доріжкою великим, дружнім гуртом, а зараз що?
- Не стало його, розпалися й ми.
- Мабуть…
- Знаєш, він був якимось клеєм, що тримав нас разом, бо ж ми такі різні. От сама подумай, що спільного в художника й інженера?
-Ого, ну й питання.
- А от він знаходив спільне, завжди мав тему для розмови, зв’язував нас музикою, спільним відпочинком, вечорами біля вогню, годинами в парку, він був душею того гурту, що ми звали дружнім.
Здавалося б фантом. Хіба йому плакать? Та спогади, хороше слово друга і розуміння того, що більше так не буде розривали і його, хотілося б сказать душу, та він сам душа. На його очах руйнувалось все, чим він колись дорожив, що було йому важливе й дороге, за що був готовий віддати і власне віддав життя, а що було найгіршим – він сам, що є сили трощив своє щастя.
На дворі стояв сонячний осінній вечір, останнім теплом бавило душі й тіла «Бабине літо». В затишній кімнаті, перед палаючим каміном сиділа вона. Зручне крісло, запашна кава, Франко в руках, зосереджена на книзі, вона не помічала, що відбувається навколо, не бачила, що вже вечоріє, бо читати сіла ще ранком, не бачила, що камін давно згас, бо в кімнаті було тепло, не бачила засмученого фантома, бо навкруг стояла неперервна тиша. Зблідлий фантом сидів навпроти неї, замучений, заморений, замкнений в клітці світу сього, він мріяв вирватись, мріяв, що вона його відпустить і його мука нарешті закінчиться. Мріяв… саме так, але його очі… Повні розпачу і злоби, повні розчарування просили пусти, та не знали чи зможуть відпустити.
В кімнаті продовжувала панувати тиша, поважна та урочиста тиша, яку нечасто почуєш, так-так саме почуєш, бо вона аж дзвеніла в вухах. Той дзвін спочатку приємний, більше того він ніби заспокоює, та з часом страшенно набридає, дратує! Ця тиша, о Боже, як же ж вона дратувала фантома, та піти він не міг, якась незнана сила тримала його поруч з Юлею, а переривати її пожадливе читання він не хотів. Він милувався нею поки міг, знав, що скоро втратить, божеволів від того знання, нервував, ревнував. Минув рік відколи він пішов, і майже місяць відколи «вернувся», та те, що творилось в його душі, почуття й емоції нікуди не ділись, збереглись у тому ж стані. Важко обійняти розумом той конфлікт, що творився в його голові, кохаючи понад усе, він мав її відпустити, він мав змусити покохати іншого, всяко до того підштовхувати.
Та от нарешті, пануючу тишу перервав несподіваний телефонний дзвінок.
-Алло.
- Привіт, Юль, це Міша. Як там твої справи? Може побачимось?
-Ем… Не думаю що це хороша ідея.
- Чому? Маєш якісь плани?
-Та ні... Просто як це виглядатиме?
--Нормально виглядатиме! Мене вже рік як нема, Боже, та більшість вже давно забула, що я взагалі був. Та й крім того, що такого в дружній прогулянці?
- Тобто? Я ж тобі пропоную просто прогулятись парком, чи може від сили кави попити. Чого ти там собі понавидумувала?
-Я навіть не знаю – сказала, втупивши очі в фантома.
--Не дивись на мене! На біса ти це робиш! Йди!
- Я знаю! Чекатиму в парку через годину.
Вечір, парк, осіннє місто. Мабуть в перше в житті він прийшов вчасно, добрався до площі в центрі парку, де постійно зустрічалась їх компанія, і де фантом постійно чекав на неї. Сіре пальто, недбало зачесане волосся, несхожий сам на себе, стояв він під ліхтарем, як оце колись стояв фантом. Побачивши знайому картину в незвичному виконанні, Юля не те щоб зомліла, у неї перехопило подих, таким схожим він був на фантома, цю схожість вона помічала й раніше, але тепер. Немов два брата без кровного зв'язку, вони мали схожі замашки, схожі уподобання ба навіть схожі погляди на світ! Колись вони були кращими друзями і все це трактувалося по-іншому, та зараз, в такій незвичній ситуації, Міша був ніби доказом існування фантома.
- Гей, ти чого?
-Нічого, вибач, просто стільки спогадів з цим місцем.
- Ну так, ми тут стільки всього натворили, зустрічаємось же ж тут постійно…
-Зустрічались…
-Ти про що?
-Ми, тут зустрічались. І тут ми зустрілися тої ночі, коли все сталося.
- Е ні! Стій! Нетреба про погане, давай краще прогуляємось трохи парком, поговоримо про що інше.
Крок за кроком проминали знайомі до болю місця. Не дивлячись на всі Михайлові спроби змінити тему, Юля вперто твердила своє, здавалось, що кожна лавочка в цьому парку має якусь історію, яку так і хочеться переказати, донести найдрібніші деталі, поділитися тими моментами щастя, а врешті, осягнувши, що того вже ніколи не буде, вдатись до сліз…
- Тобі не здається, що ти забагато говориш про нього?
-Тобто?
- Ну я в маю на увазі те, що вже минуло чимало часу, багато змінилось. Чи не час тобі його пустити?
-Не можу… Я не можу цього зробити!
- Треба… Зрозумій ти мусиш це зробити. Жити минулим звісно класно, поринати в спогади, але ж не закриватися в них! Треба жити сьогоднішнім днем…
-А як ти повів би себе на моєму місці? Ми були разом майже два роки, два роки, Міш. Люди звикають одне до одного і за коротший термін, дехто взагалі через такий час дітей заводить.
– Я це прекрасно розумію, але…
-Як ти думаєш про що я мріяла весь той час? Га?... Лише про те, щоб наш час не закінчувався… А ти пропонуєш мені забути.
- Ні я не кажу тобі його забути! Ні в якому разі! Пам’ятай це як одну з хороших сторінок життя, але мені здається, що її вже час перегорнути.
Весь цей час фантом йшов поруч, він добре чув їхню розмову, попускав через сита розуму кожну фразу. В будь-який момент він міг заховатись, покинути їх наодинці, та це не збавило б його мук. Кожне Михайлове слово звучало на диво подібно до слів фантома, вони обоє хотіли Юлі тільки щастя, от тільки плата була різною. Розуміння того різали по живому не тільки його, але й її… Та все ж треба було змінити хоч щось.
Ті зміни давалися не просто всім учасникам тих незвичайних подій, меншою чи більшою мірою вони зачіпали всіх і кожного, хто так чи інакше знав фантома, був йому чимось дорогий. Його присутність бачила лише Юля, але впливала вона на всіх. Якщо в кімнату входив фантом, то це нерідко закінчувалось сваркою чи суперечкою, частіше доріканнями і майже завжди образами, та вартувало йому покинути приміщення, як всі забували за що сварились. Сам фантом змінився ще більше, його образ відверто лякав, в погляді все частіше уловлювалась ненависть і лють, а манера ведення розмови переросла в постійні дорікання і сварки. Він перестав просити і вмовляти, почав вимагати і змушувати. Він хотів для неї лише щастя, але муки, котрі мусів пережити, не давали рахуватись з її думкою. Не раз після розмови з фантомом Юля плакала, а він… ледве тримав того звіра, що засів у ньому, і вже впевнено рвався назовні. Він не хотів її ображати, не хотів лякати, йому було важко себе контролювати, ревність не давала йому тверезо мислити. Він намагався, як можна рідше говорити з Юлею, від цього наче було легше, та швидш за все то був лише ефект плацебо.
Чим довше це тривало, тим більше проявлялись його сили. Ні з того, ні з сього починали рухатись предмети, в кімнаті з фантомом починало холодати, електроприлади починали казитися, часом його присутність помічали, та особливо лячно було бачити фантома в гарячці суперечки. Його очі займалися червоногарячим полум’ям, звична людська форма, не повністю, але частково, набувала демонічної подоби. Все менше і менше людського залишалось в ньому, і врешті він мав стати тим кого так боявся.
Тим часом Юля, кожного вільного вечора гуляла з Мішою, фантом же ж, затаївшись в пелені ночі, безмовно слідкував за ними. Міша й справді її цікавив, він був можливістю відірватись від всього, що її мучить, чого вона боїться і стидається, та не більше того, лише той факт, що фантом досі на землі, означав, що вона й досі не хоче його відпускати, що почуття до нього живі як і раніше.
- Ти досі його любиш?
-Ем… А чого ти питаєш?
- Не знаю... Просто мені цікаво… Любиш ти його, чи побиваєшся за ним…
-Чи побиваюсь? Дивне питання, по правді кажучи, віддала б все, щоб його повернути.
- Але ж ти знаєш, що це не можливо? Знаєш, що його вже рік нема і це не змінити? Мені взагалі дивно, що ти його й досі не пустила.
-Чому ти знову починає про це говорити? Чого кожне твоє слово так співзвучне з його словами? Не можу я його пустити, не можу і все!
- Хм… хотів дещо сказати, та не знаю чи слід…
-То кажи вже як хотів!
- Знаєш, ще колись це прозвучало б дико та неправильно, бо був він, ти була лише його, а він лише твій, але тоді, як і зараз… Юль, я тебе кохаю, і дуже хочу, щоб ти стала моєю!
-Що...? Ні… Ні! Як ти міг собі таке подумати!
- Але ж кому ти бережеш вірність? Мерцю?
-Замовкни… Я… Я не хочу тебе бачити!
Зі сльозами на очах, вона вибігла з того самого парку, швиденько пройшла знайомі вулиці і вже за півгодини була вдома.
- І чому ж ти пішла?
-Я не хочу його чути і бачити! Ти ж чув, що він сказав!
- Той що? Хіба це чимось ненормально?
-Так!
- Чим же?
-Тобою!
- Але мене нема!
-Є!
На комоді вкотре заграв телефон. Розлючена, вона кинула ним до стінки так, що він розлетівся на друзки.
- Чого ти не відповідаєш? Ти ж добре знаєш як йому!
-Чи я знаю як йому!? Я знаю як мені! Прекрасно знаю, як мене дістало твоє «ти мусиш», як замучила твоя безглузда ревність, те як ти сам собі перечиш, те як витягуєш з мене життєві сили, невже ти не можеш інакше!
- Припини!
-Невже ти витягуєш життя з мене, щоб жити самому, невже ти забув ким ти був і став тим чим є…
- Я сказав припини!
-Бо що інакше?
- Ти певна, що хочеш це бачити?
-Ба може ти ні на що більше не здатний!
Вмить в кімнаті погасло світло, й без того червоні, очі зайнялися незнаною досі люттю, з диким криком демон вирвався в світ! Боляче! Холодно! Страшно!... Він, лютим смерчем перекидав фото, зривав дзеркала, нищив все навколо, не чіпаючи лише її. Нездатний нічого змінити, він врешті вирішив піддатись мукам, піти назустріч єству, перетворитись на того ким він мав стати, та вона… В центрі того жаху, на колінах, в сльозах… Стояла, плакала й молила: «Спинись!» І він… він послухав…
- Іди до нього… з ним тобі буде добре…
-Ні! Боже, про що ти говориш! Я… я не можу так!
- Облиш він же тобі подобається!
-Так подобається, але лише тому, що він так сильно нагадує мені тебе! Тай крім того – подобається, і нічого більше.
- Забуть про мене! Облиш ту затію, і може то «нічого більше» переросте в щось нове!
-Як ти можеш таке казати! – Сльози! Кляті сльози горохом котилися з її очей, перебивали думки, що без того недбало переростали в слова. – Якщо моя любов настільки сильна, ти ж сам казав, що саме вона повернула тебе з того світу, знов дала тобі життя, як вона може безслідно пропасти! Як може з’явитись нове почуття до когось іншого!
- Не повернула! Моє тіло вже давним-давно перетворилось на попіл! Перетліло, лишилось лише те, що ти бачиш перед собою! Незграбний дух, замучена душа вигнана з раю, і хтозна чи мене туди впустять знову після всього, що було тут!
Знесилена, вона впала, стала молитися Богу, чи то проклинати його, що так боляче грає з нею. Невпинно плакала, заливала сльозами своє і його горе, побивалась за все, що пережив він і що ще має пережити.
- Пусти мене, кохана, прошу відпусти. Зрозумій, ми вже ніколи не зможемо бути разом…
-Зможемо…
Пуста, темна кімната, зашторені чорним покривалом дзеркала, розбиті фото, де вони щасливі вдвох.
Я вільний!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609853
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2015
автор: Apeno libero