Не вперше осінь пише свій етюд.
На мене тисне дежав’ю торішнє.
Мої тривоги множаться, ростуть,
Багрянцями вкриваються неспішно.
Зруйновано дотла мій Вавілон,
В минуле відійшли мої устої.
Тумани наяву, а ніби сон –
Химери там і дійсність у двобої.
Неначе жовтим снігом замело,
Дощами третя вмилася Пречиста.
Повільно опускаюся на дно
У шелесті дощу, чи, може, листя.
З осінньою хандрою сам на сам
І що б вона мені не говорила,
Я бачу – низько стелиться туман,
Тому й сумні думки, слова і рима.
2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611457
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 05.10.2015
автор: Олексій Тичко