Це найнеприємніше, що я коли-небудь робив. Мало того, що ти переживаєш чиюсь смерть, ти не можеш скласти картину в цілому. Якщо я просто бачу, коли помре жива людина, носячись над місцем смерті, то тут складніше. Тут я бачу лише обриси, тіні. Я чую відлуння звуків, голосів. Геральт колись розповідав, що мозок має пам’ять ще деякий час після смерті. При певній практиці ми з Марком навчились…
Зараза нічого не бачу, дуже темно. В голові лунає шепіт. Тихий ненав’язливий голос, щось шепоче. В кімнаті тіні. Вони ходять навколо мене. Вони мене бісять. Вони нервують голос в мене в голові. Він злиться. Ні, не він, вони. Вони просять мене прогнати тіні. Але я цього не роблю. Я не хочу, я боюсь залишатись з голосами наодинці. Шепіт стає загрозливим. Вся ніжність зникла. Тіні навколо мене рухаються все швидше. Мені страшно…
Чиясь рука на моєму плечі повернула мене до тями.
- Макс, все нормально? – запитав Саша.
- Я, здається, казав не заходити! – гаркнув на нього.
Саша знітився, але мовчати він не збирався.
- Той чоловік сказав, що тут безпечно, і що міліція вже в дорозі.
- Про кого ти говориш? – запитав я.
- Я не бачив, як він підійшов – винувато сказав Саша – вибач.
Він тримався за голову. Не треба було особливих здібностей, щоб побачити, як там з’являється маленька гуля. Хтось відправив його в короткий нокаут. Я промовчав. Саша не справився. Нас спалили.
- Він сказав, що чекатиме тебе на мості через вокзал. Якщо ти встигнеш вибратись звідси…
Я не відповів. Десь далеко пролунали міліцейські сирени.
- Ходімо! – запанікував Саша – треба вшиватись.
- Зараз – я поволі піднявся.
Коли ми проходили по коридорі я помітив, що двері в ванну кімнату були відчинені.
- Ти заглядав туди? – запитав Сашу.
- Ні – сказав він.
Я глянув на нього. Він не брехав. Треба було таки роздивитись, що там. Як ж той хто вирубив Сашу спритно підібрав момент. Як знав… Я зайшов туди. Включив світло. В ванній все було в крові. Он звідки багряні річки в коридорі. Вони текли з ванної.
- О, Боже – ахнув Саша.
Він стояв позаду мене. В ванній лежало оголене тіло. Він наче спав, якби не кілька але. Очі відкриті, лице спокійне. Взагалі нуль емоцій. Лисий в хорошій формі, хоч м’язи вже обм’якли. На грудях свастика. Голова оперлась на край. Руки стирчали назовні.
Його руки… на венах були сліди. Кров вже не текла. От ми і знайшли його.
- Це той чоловік, хто…
- Ні – заперечив я.
Це був не той, хто застав Сашу зненацька, це точно. Може це він так з Едиком? Сумнівно. По крайній мірі не прямо, не з власного бажання. Може він якось спровокував це все…
- То ми підемо на місце зустрічі? – запитав він – зустрінемось з іншим гравцем?
Я закотив очі. Подорослішай, йолопе. Для Саші в цьому було щось романтичне. Така собі насолода від небезпеки. Ми всі хочемо цього. Ми хочемо знати, як це, коли життя висить на волосині. Проблема в тому, що я знав це настільки часто, що від романтики залишилась лише Р, що обзавелась буквами і виросла в слово – рутина. Ви представити собі не можете, як швидко набридає те, що постійно повторюється.
- Я піду один – холодно сказав я – для тебе інше завдання…
- Яке?
Я промовчав. Чому я не побачив і не почув когось? Хтось дуже добре міг знати, що я збирався зробити. Звідки я це знаю? З чого йому тоді пропонувати зустрітись? І що ж тут сталось?
- Нам потрібно забиратись звідси – нагадав Саша.
Я стояв, як заворожений. Картина поволі складалась в моїй голові. От як воно сталось: Едика опанувало безумство, а цей бідолаха (якщо так можна говорити про нациків) був поруч. Якраз ним і оволоділи озлоблені раби. В результаті в мене два трупа, озлоблені душі, та все ще дійсне прокляття.
Просто, бл*ть, прекрасно!
На кухні почувся шум. Саша хотів подивитись, що там, але я не дав йому цього зробити. Схопив за плечі і втиснув в стіну біля дверей. Двері закрити я не встиг, через них полетіли кухонні ножі.
- Що це було? – запитав Саша.
- Ти мабуть знаєш це явище, як полтергейст – пояснив я.
Той, що прийшов швидше за нас, не міг нам дозволити піти так просто.
В ванну залетіло кілька тарілок. Розбились об стіну і впали біля моїх ніг. Полтергейст лютував на повну. Нам пощастило, що він не наближався. При достатній силі, він міг би метати і чимось по більше. А в маленькій ванні було чим кидатись. Залетіла каструля, поті дві вилки. Воно не припиняло. Не могло заспокоїтись.
- Ти його бачиш? – Саша злякався не на жарт.
- Я по твоєму хто? Мерлін? – роздратовано від повів я.
Часу було обмаль. Я ще не потрапляв в такі ситуації. До цього духи просто обходили мене стороною. Вони мене не бачили. Але бачили Сашу. Он воно що!
- Так, запам’ятовуй! – гаркнув йому – тобі потрібно знайти відьму Наталію, як тільки ти виберешся. Вона і її бабуся мають знайти спосіб, як зняти прокляття, що залишилось після смерті Едика.
- Добре – кивнув той – а…
- Не дай їм обвести себе навколо пальця, зрозумів?
Саша вагався, але все ж ствердно кивнув, коли попри нас пронісся чайник, а на кухні з тріском впав холодильник, що до того висів в повітрі.
- Стань мені за спину – скомандував я.
- Що?
- Немає часу пояснювати!
Саша став мені за спину. Він весь зблід, в нього тряслись руки. Але він робив усе, що треба. Я забрав свою палицю в нього.
- Рухайся за мною.
Я висунувся з дверей. Полтергейст міг не повестись на це. Він міг метнути, щось в нього, але попав би в мене. Але ми не могли чекати, допоки все вгамується. Все ж мені пощастило, на кухні було тихо. Воно нікуди не зникло, я чув його. А воно мене. В мене аж волосся на за-гривці піднялось.
- На три, біжиш до дверей – прошепотів я.
- А ти?
- Немає часу. ТРИ!
Тишина на кухні перетворилась на гул. Саша зірвався з місця і побіг. Я за ним. Полтергейст підняв в повітря всі уламки, які лише міг. Я бачив, як вони неслись за мною. Він таки не мав на мене впливу, лише на Сашу. А я просто біг за ним. Саша зник за дверима. Я слідом. Одразу ж зачинив їх за собою. Ми припали спинами до них, але це було безрезультатно. Вони не витримали всієї маси і злетіли з завіс. Може мене б і розплющило, але Саша відскочив схопивши мене за руку і витягнув перед самим зіткненням. Ми попадали на землю. Двері з силою влетіли в протилежну стіну. Саша тягнув мене за собою, щоб мене не придавило ними при їх падінні. В коридорі почувся страшний гул.
Саша допоміг мені піднятись. Полтергейст ще лютував в квартирі, але вийти за її межі не міг. Мабуть. Чорт, я вже не знаю, я до цього не бачив, як щось могло підняти в повітря цілий холодильник.
- Забираємось звідси – бубонів він – вшиваємось!
- Не можу з тобою не погодитись – відповів йому.
Я поволі крокував. Саша побіг на сходову клітину. Знав, як вшиватись від доблесної міліції. Ми пішли вверх, на дах. План Б має бути завжди. Спустимось через інший під’їзд.
- А що буде з ними, коли вони зайдуть в квартиру? – запитав він – не подумай, я не люблю ментів, але вони теж люди. В них сім’ї…
- Нічого не буде – різко відповів я – полтергейст мабуть витратив сили, тож він буде сидіти тихо.
Саша більше нічого не питав. Він мені вірив. Добре, бо я сам у свої слова вже не вірив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611540
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2015
автор: Тост