Телефон задзвонив, коли я тільки відмив лице від крові в туалеті «Chicken Hut». Виглядав я, як ходячий пиз*ець. Серйозно, мені б зранку могли підморгувати некрофіли, і заявляти, що чекають не дочекаються нашої зустрічі ввечері. Менше ніж за тиждень я став походити на ходячу розвалину. Марко стояв поруч і заливав розсічене об стіну чоло перекисом водню. Я глянув на мобільний: дзвонила Ліля. Марко багатозначно поглянув на мене, і швидко вийшов.
- Так – підняв слухавку.
- Нам потрібно зустрітись – різко сказала вона.
- Я зараз зайнятий…
- Сьогодні! – гаркнула та – зараз ж!
- Добре-добре – я здався – через дві години буду… Де?
- В парку, на озері на нашій лавочці…
Цікаво, коли ми встигли там обзавестись нерухомістю в вигляді лавочки, але питатись я не став. Не до того зараз. Все по порядку.
Марко сидів за столиком і їв принесений салат. Кивком голови показав на моє замовлення: чізбургер і кола. Я й не помітив, як сильно зголоднів. Виглядали ми не найкраще. Брудні, побиті, в крові. Їли мовчки, ніхто не порушував тишини. Я все ще злився на нього. За всі ці роки моя образа згасла, але його самовпевнений тон з легкістю все повернули.
Колись все було не так. Були часи, коли ми були нерозлийвода. Молоді, дикі, агресивні з вірою, що ми зможемо щось дати цьому світу. Вірою, що його можна змінити. Ідіоти.
- Бачу, роботу ти не закинув – сказав Марко – а от б’єшся все одно погано. Наче шестирічна дівчинка…
- Як там твій ніс? – тихо спитав я.
Він перевірив його. Марко не вмів так добре вправляти носи, як я, але цього разу вийшло добре. Він вдихнув і видихнув через нього. Ми переглянулись і зареготали.
- Пропоную тимчасово забути про минуле – я не повірив своїм словам.
Я не міг змусити себе подзвонити йому. Я не міг тримати себе в руках, коли побачив його через стільки років, а тут на тобі. Щоб не бовкнути ще чого зайвого, я почав просто пережовувати чіз та запивати його колою через соломку, голосно сьорбаючи. Марко вже не сміявся, а лише просто їв. Нависла пауза. Ми чули музику, чули, як гиготіли за сусіднім столиком.
- Тимчасово? – перепитав Марко.
- Так – я взяв ситуацію під контроль – тимчасово.
- Що ж нехай – погодився він – краще вже так…
- Що ти тут робиш? – запитав його.
- Свою і твою роботу – холодно відповів він.
- Ти швидше псуєш мою роботу…
- Он як?
- Так. Ти дав Наталії ідею, як нажитись на мені. Хотів перевірити, чи я не розучився?
Він мовчав. Я навіть не став дивитись на нього. Все не так просто.
- Ні. Ти знав, що я відмовлюсь допомагати. Ти хотів натравити на мене дружину того *уя, а разом з нею любих друзів у синій формі. Хотів, щоб я звалив?
Марко був хорошим гравцем в покер. Він гарно читав чужі емоції і ховав свої. Його лице нагадувало висічене з каменю.
- Тоді ж ти завадив мені розібратись з прокльоном Лілі, налаштувавши проти мене священика. Ти не дав мені довести справу з Едиком до кінця. Заявився до Наталії і видурив у неї залишки нашої настоянки… Ти не хочеш, щоб я цим займався. Чому? Три роки ти не з’являвся в моєму житті, а тепер ти приходиш в неї і все просто накривається мідним тазом.
- Не вини мене в своїх проблемах – холодно сказав Марко.
- Не винив би, якби вони не з’явились після тебе…
- Закінчив? – він знову обірвав мене.
- Що тобі від мене потрібно? – я запитав його дивлячись прямо в вічі.
Марко промовчав. Я знаю, що вгадав. Знаю, що він намагався змусити мене танцювати під його дудку. Але у всього є своя ціль.
- Що саме тобі від мене потрібно? – запитав його.
- Невже ти не здогадався? – хитро глянув на мене.
- Не забувай, ти постійно все планував, а я діяв…
Він кивнув.
- Знаєш – заговорив він пильно дивлячись мені в очі – я сюди їхав, щоб повернути тебе в справу. Але бачу ти й сам гарно працюєш. Навіть обзавівся проблемами. Не тяжко?
- Не було б, якби ти мені не заважав.
- Я не заважав. Я просто не давав тобі залізти в це по вуха. Ліля приречена. В нас ніколи не вдавалось знімати такі мітки, а ти не зможеш бути постійно поруч з нею. Едик хоті принести тебе в жертву…
- Що?
- Як ти думаєш, чому він хотів, щоб ти приїхав? Духи не твоя спеціальність. Від тебе просто немає толку. А от твої таланти…
- Хіба це спосіб їх передати?
- Ні. Але Едик вірив, що ти зможеш йому допомогти. Він навіть привів друзів, щоб не вийшло проблем. Ти б не вийшов звідти живим. Пав би жертвою язичницьких переконань.
- Представляю його здивування, коли замість мене прийшов ти – хмикнув я.
- Ти тоді рятував Лілю з полум’я. Я ж прийшов з нашим делірієм і розлив його. І мені ніколи не подобалась назва «делірій».
Я промовчав. Це Геральт придумав. Сказав, що при достатній концентрації настоянка викликає безумство. Як частково і перекладається назва делірій.
- Вибач за твого друга – сказав він – я не переборщив, сподіваюсь.
- З Санею все нормально. Що ти робив там?
- Той полтергейст відчув би тебе, залишись ти там, на довго. Він би витягнув з тебе все, поки ти намагався вгадати причину смерті Едика.
- Це пояснює, чому я не побачив нічого толком. Твоя ж робота.
Він промовчав. Просто прийнявся доїдати свій салат.
- Так для чого тобі я? – я не давав йому зіскочити – невже щось таке, в чому не справитись без мене?
- Якби я міг обійтись без тебе, мені б не довелось сюди пертись – неохоче сказав Марко – але зробимо так: я допоможу тобі розгребти все, що ти зробив в Івано-Франківську.
З того презирства, що оволоділо мною, захотілось плюнути йому в салат. Ох, *лять, дякую, Ваша Величносте. Допоможете розгребти мені проблеми половина яких через вас? Вельми вдячні, Ваша Світлосте. Але я не став. Не зараз.
- А я тобі…
- А ти допоможеш мені розгребти ще один твій косяк…
- Ще один мій? – здивовано перепитав я, подумки запитавши – ти не охуїв?
- Так – кивнув той – твій.
Я мовчав. В голові перебирались різні варіанти. Я вже давно не працював, що ж такого могло вилізти боком?
- Пам’ятаєш того самогубця, що ти якось врятував? – запитав Марко.
Я не міг себе бачити збоку. Але я знав наскільки блідим я здався. Я усвідомлював наскільки сильно горіли мої очі. Невже Марко шукав його тут? Я безрезультатно шукав його ось вже пів року. Я навіть не знав де його шукати. Марко тоді успішно звалив усю вину на мене, а сам вийшов сухим з води. Тому я і переїхав з Києва, в мене нікого там не залишилось. Як і в багатьох інших містах. Думаєте я герой? Ху* там.
- Я знаю, що він десь тут – сказав Марко – але сам я не справлюсь.
- Я марно витратив кілька місяців – сказав безсило відкинувшись на спинку диванчика за яким ми сиділи – а ти приїжджаєш і говориш, що можеш його знайти…
- Саме так – підтвердив він – але я бачу проблеми по серйозніше. Тож в тебе є вибір: або розгрібай ці справи сам, або загладь свою вину.
Я промовчав. Знову вибір. Марко доїв салат. Акуратно витер губи серветкою. Тоді піднявся і пішов геть.
- Думай – кинув через плече – в тебе не так багато часу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611814
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.10.2015
автор: Тост