Сліпій душі, що темрява, що світло,
Однаково чорніють навкруги.
Однаково не холодно й не тепло
В самотнім краю вічної зими.
Вона глуха до зойків інших душ.
Нікого і нічого їй не треба.
Хоч помирай, але її не руш.
Вона забула шлях уже до неба.
Забула, що вона – це чистота,
Що зіткана зі світлого проміння.
Тепер для неї це як новина,
Породження нестримного натхнення.
Тому і зраджує тепер в усім,
Своєму носієві з незнайомим.
І кидає липку кіптяву тінь
На все прекрасне, що творила зроду.
На світі вже втомилась вона жить.
Омита в крові і слізьми полита,
Бо для людини все життя як мить,
А для душі – це безкінечна битва.
Проте не згасла ще надія вся,
Що хтось, колись, проллє на землю світло,
І в світлі тім очиститься вона,
І позабуде що творила лихо.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612481
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.10.2015
автор: LeV