[quote]І най зупиниться Земля,
Най прийдуть всі лани забрати,
Все одно не зможу я
Тебе віддати, бо ти була і є моя.
Святослав Вакарчук «Коли навколо ні душі»
[/quote]
Колись я гадав, що я – футбольний уболівальник. Або ж навіть фан. У мене була улюблена команда – рідна, як місто, де вона мешкала, і найкраща, наче кохана дівчина. Справжня моя кохана дівчина, до речі, теж любила цю команду. Я жартома ревнував її до одного гравця, вона розвішувала його фізіономію по стінах і поривалася святкувати день його народження. Втім, я й сам ладен був святкувати, бо футболіст дійсно крутий, кого б ще на трибунах призначили Першим після Бога? Щодо трибун – колись ми вимахували там жовто-синіми шаликами, не дуже замислюючись, що вони аж надто схожі на вітчизняні прапори. А якщо на команду накочувався черговий брудний скандал, ми голосно лаялися на головного ворога – функціонера, якому, за чутками, наші успіхи були не до вподоби.
Колись Перший після Бога змінив громадянство, замість неньки Сербії здобувши мачуху – Україну. «Сербия осталась лежать посреди Европы распластавшейся амебой, надкушенной со всех сторон», – сказала моя кохана дівчина. Я тоді подумав: «Хоч ми й не знаємо, куди подіти нашу волю і козацьку долю, та ж не воюємо і на шматки не розколюємося, живемо собі тихо і спокійно. Тож не дивно, що легіонери натуралізовуються на вкраїнському ґрунті. Дивно, що без них нема кому забивати вкраїнські голи».
Колись ми свистіли й тупотіли на Ющенка, що вітав нас із відкриттям стадіону. Хтось із наших, навпаки, колись кидався на автобус гірняцьких ультрас. Я не кидався – мені кохана заборонила. Це, мовляв, «некрасиво». Згоден, це дурня цілковита. Потім ми з тими ж ультрас – а може, й не з тими, не знаю, – ходили протестувати проти сваволі, вигукуючи й малюючи на парканах «Свободу Павличенко!». Потім – знову самі – вмовляли УЄФу не вірити наклепам. Тоді я гадав, що найстрашніше – не почути в Харкові гімну ЛЧ.
Згодом виявилося, що почути в Криму гімн РФ – набагато страшніше…
Згодом ми з гірняцькими фанами переробили улюблену лайливу пісеньку, присвятивши її новому одвічному ворогові №1, що його зараз пойменували Путлером. На жаль, запізно…
***
Колись ми змагалися з «Таврією» – першим чемпіоном Незалежної України. Виявляється, «Таврії» ніколи не існувало. Виявляється, «ТСК» (Сімферополь) – новоутворення, на місці якого, мабуть, лежало Дике Поле. Звісно, «исконно русское». А золоті медалі, участь у розіграшах Кубку Інтертото та Ліги Європи – ясна річ, «бандерівські» міфи. Певно, нас теж не існувало. «Металіст» – 90-річна примара. Лемурія, втрачена і нікому не потрібна.
Моя дівчина погрожує познімати зі стін старі світлини з морем, горами та любим футболістом. Із кримського Раю нас вигнали. Першого після Бога, не подужавши розіп’ясти, відправили на заслання. Душа сумує, а країна стікає кров’ю – чимось безглуздим і хижим вищирився Донбас.
Уже й на футбол не ходжу. Працюю біля стадіону і майже на нього не дивлюся. Плюнув на соціальні мережі. Почав читати книжки. Скажіть, чому для нас досі актуальні Тарас Шевченко та Євген Маланюк? Чому українська нація весь час виборює свободу і ніяк не виборе остаточно? Чому унікальне географічне розташування України кожного століття стає подарунком для загарбників і прокляттям для нас, адже мало б бути навпаки? Натомість маємо віковічну зону. Буферну. На яку зі сходу набігали половці й печеніги, хозари й монголи, з півдня – турки, з заходу надходили шведи, французи, німці… Наші пращури гинули коли пліч-о-пліч із поляками й росіянами, коли від їхніх рук. Інші вбивали наших, наші – інших. Донбас – із цього ж ряду, нічого виняткового. Але, мабуть, це остання крапля, аби щось зрозуміти.
Я знесилився розмірковувати про глобальне й повіз кохану до Чорногорії. На адріатичному узбережжі довго не могли збагнути, чи справді ми за кордоном. Гори, море – ніби кримські. Дуже багато ностальгії за соціалістичним минулим. Дуже багато російських туристів. Дуже багато любові до великої й могутньої Росії, що не хоче дати спокій жодному зі своїх колишніх чи навіть уявних «холопів».
Кажуть, колись маленька Чорногорія оголосила війну Японії – на знак підтримки росіян. А потім забула оголосити перемир’я. Так і жили два незнайомих один з одним народи по різні боки земної кулі у стані фантомного конфлікту до самісінького 2006 року. Добре хоч реальна югославська бійня Монтенегро обминула.
І все ж таки тут чимало Європи. Будиночки з помаранчевими дахами, сервіс. А в одному кафе ми знайшли українську символіку і шалик нашої – вже нічиєї – команди. Я геть заплутався. Моя дівчина винесла вирок: «І чорногорцям, й українцям треба шукати себе. І позбавлятися жахливої звички скиглити».
Дійсно, чого ми скиглимо? Селян і робітників завжди обкрадають матеріально, інтелігенцію – морально, ментально, духовно. Час, в якому живе людство, схожий на стрічку Мебіуса. Наша біда не в тому, що зараз – погано, а в тому, що так уже було безліч разів. І буде знову.
Колись, коли ми забудемо про попереднє коло.
Ось чому «кто не помнит о прошлом, обречен на его повторение». Ось чому той, хто пам’ятає, але не уникає повторів, може лише скаржитися, відбріхуючись, що й Кобзар скаржився.
***
Колись моя кохана мріяла зробити собі татуювання у вигляді Уробороса – змія, який кусає себе за хвіст і символізує вічність. Я ледве вмовив її такого не робити. По-перше, тату мені не подобаються, природну вроду перевершити неможливо. По-друге, дівчина й так на мене сичить, коли сваримося. Тепер я знайшов ще й «по-третє». Давньогрецька Лернейська гідра і слов’янський Горинич, в яких відростали нові голови. Давньоскандинавська отруйна тварюка з невимовним ім’ям, чиї кільця обвивали Землю… Більше за все людей лякала і лякає дурна безкінечність. Страшніший за кінець світу – кінець, що повторюється.
Завтра я розповім про це своїй нареченій. Втім, підозрюю: вона вже знає. Й Україна теж знає. Просто не наважується визнати.
Сподіваюся, що наважиться. І знайде сили розірвати смертельні обійми всесвітнього гада.
Колись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613545
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.10.2015
автор: Людмила Іванець