Ах, ці чоловіки…
Коли вони сердяться, риба дохне у старих пересохлих джерелах ночі.
Коли вони виливають свій гнів, з гір каміння летить на голову дням тижня.
Коли у їхніх головах родиться дитя помсти, кров закипає на зап’ястях їхніх рук.
І ці ж чоловіки…
Коли кохають, то випускають із серця птаха, який жовте листя яворини перефарбовує на зелене.
Коли вони кохають, зірки поселяються у їхніх зіницях, а краєчки уст топлять гірки вчорашнього снігу, що налип на підвіконнику пам’яті.
Коли ці чоловіки кохають, їх стопи відриваються від тверді, і вони зависають між небом і землею, як душі, які ангели ще не встигли забрати у потойбіччя.
Коли вони кохають, з коріння їхнього мозку росте червоне латаття. І всі ці чудові перетворення живуть, допоки ці чоловіки знову не сердяться, не виливають свій гнів, не родять у своїх головах дитя помсти…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614443
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.10.2015
автор: Крилата (Любов Пікас)